Читати книгу - "Сусід"

банк ще відновиться, реанімується самотужки? — Здавалось, розмова почала захоплювати цього до болю симпатичного чоловіка.

Він вже встиг вбрати рожеву футболку з написом Балі і стати звиклим мужчиною. Зате я могла вільно дихати.

— Не знаю. Завжди хочеться вірити в краще. Намагаюсь нікому зла не бажати. — Показую на своє вбрання, яке б мало говорити саме за себе. — А що відомо про засновників?

Чоловік у відповідь на мій жест похапцем кивнув, мовляв, звичайно, звичайно.

— Ви не чули? Про це недавно всі навколо говорили. — Один з них закінчив життя самогубством.

— Хто? — Я сіла. — Яким чином?

— Точно не пам’ятаю його імені… Той, що з Києва, здається.

— Так, це можливо…

— Ви його знали?

Я стрепенулась.

— Ні-ні. Що ви? Яке знала? Я нікого не знаю. Просто собі подумала, що в нашому місті рідко хто так закінчує. Не наважується.

– І то правда. В нас або стріляють, або… та що ми про сумне та сумне. Давайте я вам кави приготую.

— Угу, — без зайвих вагань погодилась я.

Оце так новина. Що ж то виходить? Банку нема. Працівників також. Кримінальних справ ніхто не відкривав. Основного власника також нема. За гроші, про які знало лише обмежене коло людей, також спитати нікому.

Чекайте-чекайте… тоді виходить, що про мене забули… Принаймні є шанс, що забули…

— Вам з цукром чи без?

— А щось міцніше у вас знайдеться?

Олександр від подиву звів догори брови.

— Коньяк підійде?

— Так. Тиск, знаєте… — Випрадовувалась радше для годиться, бо так насправді в ту мить мені було байдуже, що він про мене подумає.

Не буду ж всім все пояснювати. Не мушу. Але як дізнатися чи за мною ніхто не шукає?

— Велику суму вам банк заборгував?

Я залпом випила весь алкоголь зі свого келішка.

— Ні. Мені пора йти. Прошу попросити Оресту хай зайде, коли повернеться.

Тікала. Від тепла його тіла, яке відчувши випадково один раз, продовжувала відчувати далі, від чорних очей, погляд яких манив, затягував, не зважаючи на супротив тверезого глузду, від паростків надії, які щойно з’явившись від прочитаної статі і норовили забуяти на спраглому за радощами життям серці, заглушуючи усі сумніви та вагання.

Ореста таки прийшла. Пізно ввечері.

— Не заважатиму?

— Звичайно ж — ні. Ви ж знаєте. Мої двері для вас відчинені завжди.

— Відвезла малу до матері. Думала трохи відпочину, але не можу всидіти на місці. Дякую за яблука. Донечка саме такі любить. Щоб тверді, соковиті і солодкі водночас.

— Немає за що. Сусід з п’ятого поверху приніс. Каже — на дачі вродило цього року. Нема кому рвати, тому й гниють.

– Є ще одна річ яка не дає мені спокою.

Невже вона щось відчуває у моєму ставленні до її чоловіка? Невже якимось шостим чуттям вловлює загрозу?

— Що саме?

— Навіть не знаю як про це сказати. І не знаю чи правильно взагалі про це казати. Але ви… ви ж не проста світська жінка. Ви ж… — Вона затнулась. — Ви ж монахиня.

— Так, так, дитинко. — Поспішила переконати її в тому, що, очевидно, має рацію аби дівчина не передумала ділитись наболілим.

— Я його люблю. Розумієте, дуже люблю. — Почала вона, трохи повагавшись.

Ого! Цікаво кого ж потрібно так любити, щоб це її гнітитито. Аби мусила мати потребу в цьому зізнатись сторонній людині. Я давно виношувала підозру, що до Сашка вона ставиться якось своєрідно, радше прохододно — наче до чужої людини.

Тому то я й дозволила собі… закохатися в цього чоловіка, бо спостерегла, відчула, що він… самотній.

— Так, розумію. — Ствердно кивнула я головою, думаючи про своє.

Дівчина зробила дивний жест головою, наче хотіла перепитати — невже, але стрималась.

— З того часу як я покохала Сашка, в моєму серці більше нема місця для когось іншого.

— Якого Сашка? — Вирвалось в мене. — Чоловіка?

З сяйва, яке з’явилось в очах жінки, зрозуміла, що здогад мій вірний.

Оце і є те шосте чуття закоханої жінки.

— Так. — Трохи здивовано. — Чоловіка. Розумієте, донька… вона… не його. В нас нема спільних дітей. Вона від першого шлюбу.

— Він не любить її?

— Та ні, любить. Ще й як. Вони разом незле радять. Я про краще й мріяти не сміла. Але не в тому річ. Мені важко.

— Це й зрозуміло. Дитина підросте, то й одразу стане легше.

Ореста глянула намене так, наче самими очима хотіла спинити мою мову.

— Ні. Не так. Я не люблю її.

— Кого?

«Малу». Вона не любить малу, — пронеслося громом в моїй голові усвідомлення страшної правди і не знайшло для себе там місця. Мимо волі стріпнула головою, відганяючи здогад.

Ореста зауважила мій відрух, але не спинилась.

— Доньку.

— Як?

— Я намагаюсь. Але в мене не виходить.

Сльози потекли з обох очей. Вона похилилась вперед і виглядала так, наче хоче впасти на коліна, відмолюючи свої гріхи.

— Що не виходить?

Я не вірила. Вірніше вірила і невірила. Мої власні спогади в цюю мить з тріскотом руйнували греблю моєї пам’яті. Мимоволі вхопилась за голову. Обома руками.

— Не виходить… любити. — Дівчина мабуть налякалася, спостерігаючи за мною.

— То ще вийде. — Намагалась переконати радше себе саму, хоч знала напевне, що — ні. Не вийде. В мене не вийшло і в неї не вийде…

Тим то вона і видалась мені близькою. Рідною. Така як я.

Дурнувата.