Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Україні, її походження сягає часів щонайменше Петра Великого, який легітимізував свої військові походи проти османів, стверджуючи, буцім Росія захищає від дискримінації православних підлеглих Османської імперії. Такі методи продовжують застосовуватися й досі»[211].

Міністр закордонних справ Лавров декларував, що «надання всебічної підтримки Російському світові — беззаперечний зовнішньополітичний пріоритет Росії [...]. [...] ми й надалі енергійно відстоюватимемо права співвітчизників, використовуючи для цього весь арсенал наявних засобів, передбачених міжнародним правом»[212]. Як вказує Кетрін Ваннер, російське визначення терміну «співвітчизники» є надміру широким: їх захищають «незалежно від того, хочуть вони цього, чи ні й попри те, що вони живуть в іншій суверенній державі»[213].

Бланк вважає, що «такі виступи й статті свідчать про суцільну політизацію Росією етнічної карти й використання нею діаспори як інструменту державного впливу за кордоном й державотворення вдома». Ба більше, «ідея “російського народу” — це сьогодні цілковито політизована та поширювана державними пропагандистами концепція, придатна для руйнування або створення консолідованих держав на колишньому радянському імперському просторі»[214]. Президент Путін заявив на саміті НАТО у 2008 році, що схід та південь України населені «росіянами», і це послужило обґрунтуванням для того, аби навесні 2014 року відродити для цих регіонів найменування «Новоросія», що вживалося за часів царизму. За словами Гатчінґса і Тольц, некритичне змішування західними коментаторами конфлікту в Україні понять «співвітчизники», «російські громадяни», «етнічні росіяни» та «російськомовні» з подачі російської пропаганди найкраще ілюструє наслідки довільної етнізацїї феномену національної ідентичності[215]. Помилкове об’єднання в одне ціле етнічних росіян і російськомовних громадян інших країн було спростоване високим рівнем українського патріотизму серед російськомовних громадян України. Аби осягнути ненауковість такого об’єднання, достатньо лише уявити, ніби Франція оголосила етнічними французами і «співвітчизниками» усіх, хто розмовляє французькою в будь-якій точці світу.

За шість років до україно-російської кризи, у 2008 році, під час саміту НАТО Путін сказав президентові США Бушу, що Україна — фіктивне утворення. Цей образ «штучної» та «збанкрутілої» української держави заходилися широко пропагувати російські медії. Путін не винайшов нічого нового — він лише повторює погляди, які давно сповідують у Росії щодо України, зокрема в середовищі російських націоналістів. Вони, як Путін у Бухаресті, говорять про Україну в межах її кордонів як про штучну конструкцію, створену радянським режимом, що буцім України не існувало як «історичної держави» в сучасних кордонах і що вона складена із двох різних частин (ця точка зору є центральною для побудови концепції Сакви), отож після 1991 року не вдалося сформувати об’єднану націю. Тому розпад і фрагментація України через внутрішні протиріччя та загрози російськомовним з боку українських «націоналістів» і «фашистів» вважалися питанням часу Подібні погляди не просто зненацька виринули у 2014 році, чи після 2012 року, коли Путін відверто виявив свою прихильність російському націоналізму — російські медії та політтехнологи регулярно висловлювали їх під час і після виборів в Україні 2004 року.

Хоча територіальні претензії Путіна і викликали занепокоєння у світлі майбутньої російської політики щодо України, проте вони відобразили консенсус російського націоналістичного мислення про Україну як штучну конструкцію, а головне — про те, що східну та південну Україну й Крим слід «повернути» Росії. Російські емігранти усіх ідеологічних мастей, російські патріоти в Радянському Союзі, колишній дисидент Солженіцин і президент Путін погоджувалися з потребою розчленування України таким чином, аби схід і південь стали частиною Росії, а решта теренів залишилися псевдосамостійним домініоном під російським контролем, натомість Західній Україні слід дозволити йти власним шляхом або щоб її анексувала Польща[216].

Солженіцин і Путін вірили, що українці та росіяни — це один народ, штучно розділений монголами й поляками, а відносини між ними слід порівнювати з відносинами між Пруссією та Баварією. «[Українці] — народ, як я вже казав, дуже близький до нас. Я взагалі не вбачаю різниці між українцями та росіянами, я вважаю, що це взагалі один народ», — сказав Путін[217]. Аналогічні заяви робили представники його найближчого оточення — секретар Ради безпеки РФ Ніколай Патрушев («[...] і в Російській Федерації, і на Україні мешкає, по суті справи, один народ, який поки що розділений [російсько-українським кордоном]»)[218] та керівник президентської адміністрації Сєрґєй Іванов («Ми один народ. Ментально, релігійно, культурно між нами безмежно багато спільного. Включно з мовою. Єдиний слов’янський народ, тут і сперечатися нема про що»)[219].

Солженіцин і Путін засуджували «штучні» кордони, проведені радянським лідером Владіміром Леніним, і такі погляди широко розповсюджені. В 1991 році представники єльцинської правлячої верхівки погрожували змінити кордони усіх радянських республік, окрім трьох держав Балтії, а Анатолій Собчак, в офісі якого Путін працював у Санкт-Петербурзі, попередив, що незалежність України призведе до прикордонного конфлікту та асиміляції російськомовного населення