Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я спитав у місцевих візників, чи відвезуть у Коржове через Підреброве. Погодився один, повіз. По дорозі порозпитував я про село, але нічого суттєвого не дізнався. Щось приховував візник, боявся, чи що. Проїхали ми тим Підребровим. Справді заможне село, хати всі нові, кілька навіть бляхою вкритих є. Паркани високі, собаки злі. На вулиці сільській зібралося кілька десятків мужиків, гомоніли про щось. Були там і ті двоє, яких я у Льгові бачив. Мабуть, розповідали про мене. Ми коли їхали, на нас мужики подивилися так, що аж лячно стало. Візник аж коня нагнав.
— Та не поспішай, устигнемо, — сказав я.
— Та ну їх, — перелякано сказав візник.
Доїхали до Коржівки, там я переночував, розпитав місцевих про згорілу хату. Розповідали неохоче, казали, що справа темна, бо дивно, що люди полягали на підлогу рівненько, а не тікали від вогню. Хтось згадав, що увечері підребрівських мужиків бачили неподалік від села. А що вони тут робили — невідомо. Не хотіли місцеві про сусідів говорити. Тільки спитаю, кривилися і йшли. Нехай. Увечері я збирався піти до Підребрового, подивитися за селом. А перед тим попросився на сінник до одних селян поспати. Заснув, угрівся, відпочив. Прокинувся вже далеко по обіді, поліз із сінника на вулицю, а тут як ударять мене по голові. Я й знепритомнів.
Розплющив очі, зрозумів, що на возі лежу. Везли мене кудись, сіном прикривши. Був я зв’язаний, із кляпом у роті. Розмовляли між собою, судячи з голосів, троє мужиків. Хоч і не бачив їх, але розумів, що з Підребрового вони. Балакали, що треба мене допитати і з’ясувати, чи не з поліції я, для чого про село їхнє розвідував. Гуторили ото, а я потроху праву ногу підтягнув, бо там ніж був у чоботі. Мужики браунінг мій знайшли і заспокоїлися. Подумали, що коли у людини пістолет у кишені, то хіба носитиме вона ніж у чоботі? А я ось носив, тільки як його дістати, зі зв’язаними руками? За спиною зв’язаними. Але жити хотілося, розумів добре, що як не дістану, то гембель мені буде. Вигнувся як міг, викрутився, наче той циркач, намацав кінчиками пальців ніж, потроху витягнув. Добре, що дорога погана, скакав віз по розбитій бруківці, то непомітними були мої рухи. Почав ножем мотузки різати. Воно ж незручно, мука сама. Тут ще голова почала боліти, бо дісталося їй. Ледь перерізав мотузку на руках. Став думати, як би напасти на моїх викрадачів.
— Ну от і село вже, — сказав один із них, і тут я зрозумів, що часу в мене не залишилося. Вивернувся під сіном і вдарив ногами. Двоє мужиків сиділи на передку, а третій на коні поруч гарцював. Ногами я поцілив у спини, аж полетіли мужики з воза, підхопився, щоб третього зняти, а той коня нагнав і помчав до села, яке було поруч, в улоговині.
— Тривога! Тривога! — закричав.
Ті, яких я збив, підскочили і кинулися до мене з ножами. Добре, що зопалу про мій браунінг, який у них був, не згадали. Один кинувся, я його з воза перестрибнув, ударив ножем у спину. Зойкнув нападник і поточився. Я ніж зі спини у нього вирвав і став проти другого. В мене ніж широкий і короткий, а в нього вузький і довгий, у всіх у них такі ножі. Викинув він руку, я відскочив, він іще викинув, я ще відскочив, ступив чоботом у калюжу, нога вгрузати почали в багно. Той знову на мене, хотів у калюжу далі увігнати, я зробив крок назад, потім носком підчепив багна рідкого і хлюпнув йому. В обличчя цілився, у очі влучив, чоловік лівою рукою давай їх протирати, а правою махав, щоб не підійшов я. Я своїм ножем його ніж спіймав, а сам ногою в живіт вдарив. Скрутився він, захрипів, я ножем його у шию. Присів браунінг шукати, коли бачу, що з села з десяток вершників мчить. Я у віз стрибнув, розвернув його і нагнав коней. На возі важко від вершників утекти, але нічого іншого не залишалося, як спробувати. Та тільки розігнався, коли колесо об вибоїну вдарилося і відвалилося, віз перекинувся, я шкереберть полетів. Добре хоч не на дорогу, де б убився на бруківці, а з дороги, у поле. Покотився по землі, підскочив і побіг. А воно ж осінь, земля водою набралася, ноги то грузнуть, то ковзають. Тільки й того, що лісок попереду був. Я до нього добіг, коли вже коні переслідувачів мені у спину дихали.
Пірнув у кущі, поплазував по землі, скотився в якусь яму, побіг далі. Позаду чулися голоси. Їх більшало. Мабуть, із села підходило підкріплення.
— Гнати до боліт! Гнати до боліт! — кричали позаду.
Я згадав мапу. Навколо села було багато боліт на десятки верст. Треба втекти, вислизнути з оточення. Якби влітку, можна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик та падіння імперії», після закриття браузера.