Читати книгу - "Щаслива суперниця"

дитячому белькотінні. З’ясувалося, що дівчинка хоче до тата й мами, але не проти того, щоб іще трішки побути й біля коня, бо він їй дуже подобається. Моро спробував її обнюхати, й дівчинка захоплено захихотіла. А потім раптом звеліла відвезти її додому… Здається, вона згадала про якусь вежу.

Так чи інакше, але залишатися на місці не мало сенсу. Куди ж тепер податися?

Я посадив дівчинку в сідло, а сам обережно пішов поруч, ведучи коня за вуздечку. Найрозумніше було рухатися проти течії протоки, якою принесло човна. Можливо, я виявлюся там, звідки викрали цю дитину.

Дівчинка незабаром заснула, припавши до шиї Моро. Я обережно притримував її, щоб не сповзла, зворушений дитячою довірливістю та щиросердністю. Блаженне, безтурботне дитинство! Скільки ж ми втрачаємо на шляхах життя, де холодний розум і підозріливість навчають нас дорослої мудрості…

Ситуація, однак, була зовсім не тією, щоб вдаватися до філософських міркувань. Зважаючи на труп у човні, я мусив бути готовим до всього. Тому звів тятиву арбалета й зарядив його важким болтом.

І незабаром Моро підтвердив мої побоювання. Він знову раз і ще раз підняв голову, втягуючи в себе повітря та форкаючи. За десяток кроків і мені почали ввижатись у імлистих сутінках якісь червонясті відблиски.

Під ногами зачвякала твань, стежка зникла. А ще за хвилину я переконався в тім, що коли матиму намір потрапити туди, де мерехтіло світло, рухатися мушу просто по воді.

Я сів на коня, пригорнув до себе сонну дівчинку та, рухаючи самими поводами, послав Моро в плесо. Кінь відразу ж поринув по черево й побрів, розсікаючи чорну гладінь. Попереду дедалі яскравішали відблиски вогню, я вже відчував запах диму й розрізняв віддалений гул голосів.

Моро, обтрушуючись, вибрався на сушу. Але тепер я не поспішав. Заграва попереду викликала в мене дедалі більшу тривогу. Я міг розрізнити за запахом дим вогнища, рибальське багаття чи їдку гіркоту пожежі. Там, за деревами, палахкотіла пожежа. Часом, коли полум’я спалахувало особливо яскраво, на тлі неба виразно вимальовувалися силуети дерев, а потім усе знову поринало в пітьму.

Я спішився й обережно вклав сонну дівчинку там, де було сухіше.

— Стережи! — звелів я Моро.

Потім надяг і застібнув під горлом шолом, перевірив перев’яз із мечем і взяв арбалет. Ідучи, озирнувся.

Моро стояв нерухомо — над крихітною грудочкою, загорнутою в мій плащ. Шия коня була вигнута, голова високо піднята. У цій позі проглядала тривога, і я також відчув хвилювання, бо вже виразно розрізняв крики, лайку, чийсь регіт.

Ніщо не змушувало мене йти туди, але вже, видно, судилося Гаю де Шамперу самому нариватися на неприємності. Я завжди був безтурботний і любив несподіванки. Це все одно, що зіграти в кості з долею. І я б однаково не вгамувався, поки не з’ясував би, у чому тут справа.

Завіса туману ненадовго розірвалася, і я побачив, що стою на березі озера, котре, немов широкий фортечний рів, оточує чималий острів. Пожежа бушувала на віддаленому боці того острова.

Я ступив у воду й зрозумів, що тут доволі глибоко й дно озера вкрите грубим шаром намулу. Тому я підняв арбалет вище, відштовхнувся від дна й поплив. Плавати зі зброєю та в повному спорядженні вміє будь-який воїн, котрий хоч трохи себе поважає, тож незабаром я досяг берега.

І відразу натрапив на труп. Другий за цю ніч.

Обережно розсовуючи колюче гілля чагарнику, я почав пробиратися туди, де ревло полум’я та лунали крики.

Знову труп. І ще один — повис на розрослих гілках болотяної берези.

Схоже, в фенах уміють повеселитися в такі глухі ночі. Ну, що ж, раз уже я дав себе втягти в цю історію, подивимося — чи не взяти й мені участь у цих веселощах. Я й далі просувався підліском, намагаючись рухатися якомога тихіше, а коли під ногою хруснула гілка, застиг нерухомо.

Але ті, чиї голоси я вже розрізняв, не чекали гостей на своїй вечірці. Хтось із них запально вигукнув:

— А тепер твоя черга, Джоне. Та не метушися, телепню, тут на всіх вистачить!

У відповідь гримнув дружний регіт.

Я обережно розсунув гілля.

Полум’я охопило покрівлю чималої будівлі, дрібні язички вогню перебігали по колодах стін. У багряному світлі пожежі я побачив близько дюжини людей, досить дивних з вигляду. Всі вони були в насунутих на обличчя гостроверхих каптурах із прорізами для очей і рота й трималися групками по два-три чоловіки. Одна така пара стояла неподалік — їхні спини заступали від мене те, що викликало в них нестримні веселощі.

Я трохи перемістився — й відразу помітив ще двох, які тримали бранця. Той стояв на колінах із заломленими за спину руками, його напівголе тіло вкривали незліченні криваві рани, обличчя також було в крові й страшно розпухло від побоїв.

І попри це я впізнав бранця — хоча спочатку й не повірив своїм очам. Цьому хлопцеві раніше нечувано таланило, почесті й нагороди бігли за ним самі. Лицар ордена Храму, шериф Денло, королівський зять і, нарешті, правитель краю, гордий граф Норфолк. Мій давній знайомий Едгар Армстронг постав переді мною саме тоді, коли я найменше очікував його побачити.

Саме в цей час один із тих, що стояли спиною до мене, відхилився вбік, і я побачив, що ж так тішило цих мерзотників. На землі перед спаленим будинком ґвалтували жінку. Пелену її сукні було напнуто їй на голову, як мішок, і зав’язано вузлом. Довгі білі ноги