Читати книгу - "Подих диявола"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Минали години. Дималь виявився приємним супутником. Він розповідав про свою країну та її мешканців, знав масу цікавих історій. Оскару завжди здавалося, що діти з багатих родин зарозумілі й уявляють із себе казна-що, але Дималя це не стосувалося. Якби не цей дивний одяг, із ним було б так само легко, як і з будь-яким приятелем-безпритульником у Берліні. Оскар глянув на клітку, в якій сиділи двоє білих голубів.
— Навіщо тобі птахи? — поцікавився він. — Щоб подати якийсь сигнал?
— Ні,— похитав головою Дималь. — Це поштові голуби. Вони передадуть повідомлення. Якщо раптом щось трапиться, ми зможемо послати їх до палацу. Ти не знав цього?
— Зрозуміло, — сказав Оскар. — Я навіть уявити не міг, що ви тут…
— Такі прогресивні? — розсміявся Дималь. — Голубиній пошті вже понад тисячу років. Можливо, ми й відстаємо в технічних досягненнях, але мистецтво швидкої передачі інформації опанували вже давно. Думаю, цей спосіб діє швидше й більш безвідмовно, ніж ваші телеграфи.
— Можливо, — Оскар знову подивився на голубів.
Від думки, що вони зможуть надіслати повідомлення, полегшало.
Із кожним пройденим кілометром пагорби ставали дедалі крутішими. Вони обігнули Арджуно, і можна було розглянути його стрімкі, поцятковані численними дощами схили. У повітрі пахло вогнем і сіркою. У деяких місцях із-під землі пробивалася пара. Над головою загрозливо нависали темні хмари. Дорога звивалася по ущелині, що її під час сезону дощів затоплювала вода. Іноді шлях перепиняли величезні валуни, і доводилося спускатися зі спин слонів і обережно проводити їх уперед. Уздовж дороги лежали брили шлаків. Вони були такими пористими, що розсипалися, щойно до них доторкалися. Від останнього виверження вулкана минуло не так багато часу.
— Скільки ще до Поронга? — запитав Оскар.
Гумбольдт розгорнув мапу Яви й замірив відстань лінійкою.
— Якщо вірити мапі, то зовсім недовго. Нам потрібно подолати тільки це гірське пасмо й долину, що відокремлює Арджуно від Бромо. Там і розташований Поронг. Ще приблизно півгодини.
Підрахунки Гумбольдта виявилися правильними. Ледь вони обігнули гірський хребет, як побачили вдалині зелену долину. Між деревами звивалася вузенька річка, і трава зеленим килимом устеляла землю. За долиною загрозливо височів Бромо.
До села можна було потрапити маленьким містком. Оскар налічив у ньому сорок бамбукових хатин, розташованих навколо старого розлогого дерева.
— Ось і Поронг, — сказав Дималь. — Поселення тенгерів.
— Хто такі тенгери[5]? — поцікавився Оскар.
— Це гірський народ, — пояснив принц. — Вони живуть у цій місцевості вже майже чотириста років і розмовляють дуже дивним діалектом. Це індуси. Вони привітні й запопадливі, і не заперечуватимуть, якщо ми зупинимося тут, щоб перепочити. Слонам потрібно поїсти й напитися. Нам відпочинок теж не зашкодить.
— Як далеко ще до вашої ущелини? — звернувся Гумбольдт до Лілієнкрона.
— Складно сказати, — відповів геолог. — Я приїхав туди з півдня. Здається, котлован міститься там, за невисоким гірським відрогом, — він указав на південний схід. — Він має характерні обриси.
Гумбольдт подивився на мапу й кивнув.
— Ще принаймні п’ятнадцять кілометрів. Думаю, має сенс розкинути намети й запитати в тенгерів дозволу зупинитися тут на кілька ночей.
— Гарна думка, — схвалив Лілієнкрон. — Ми могли б звідси дістатися до котловану. Залишається сподіватися, що місцеві жителі поставляться до нас із розумінням.
Дималь легковажно посміхнувся.
— Це не проблема. Я знаю тенгерів. Якщо ви дасте їм трохи грошей, то вони, звісно ж, вам допоможуть.
— Випробуємо своє щастя, — Гумбольдт склав мапу й поклав її в сумку.
Місцевий старійшина виявився невисоким чоловіком із сивим волоссям, зморшкуватим обличчям і живими очима. Його одяг складався з квітчастих хусток, хрестоподібно перев’язаних на грудях шарфами. Поруч із ним стояв слуга й тримав над головою хазяїна парасольку. Як і майже скрізь на островах, жителі цього села ходили босоніж. Старійшина склав руки й привітав їх.
Почали збиратися люди. Цікаві погляди проводжали слонів, яких погоничі повели на водопій. Оскар помітив, що прийшли в основному старі й діти. Напевно, дорослі в цей час були на полях.
Старійшина уважно оглянув кожного з мандрівників. На Гумбольдті погляд його затримався найдовше. І це не дивно: двометровий широкоплечий дослідник у чорному сюртуку мав дуже значний вигляд.
— Мене звати Судах Байк, — сказав старійшина. — Від імені всього села радий привітати вас. Чи можу дізнатися, що вас сюди привело?
— Ми прийшли з іншого кінця світу, — підкреслено повільно й чітко відповів Гумбольдт.
Щоб пристосуватися до незнайомого діалекту, лінгафону потрібен був час.
— Ми прибули до вас, щоб оглянути вогнедишні гори.
Старійшина кивнув, немов цього пояснення було достатньо.
— Чи не небезпечно жити поблизу двох таких могутніх вулканів? — запитав Гумбольдт.
Судах здивувався.
— Ми ставимося до вогненних гір із великою повагою. Це боги, і як усі боги, вони примхливі. Якщо ми будемо слухняними, вони подарують нам родючий ґрунт і щедрий урожай. Більшу частину часу вони сплять. Проте, у деякі дні ми відчуваємо, як вони прокидаються. Тоді тремтить земля, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подих диявола», після закриття браузера.