Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

«Хлопці, кудись поїдемо! Виберемося в гори на санки! Поїдемо бригадою в рідні села, і по тому, як нас там будуть приймати, дізнаємося, хто ми є! Хлопці, скільки я можу бути між вами наймолодшою?»

А на моїх сорок років вона принесла в подарунок свій п’ятитомник з таким автографом: «Може й таке бути, що ці книжки, Романе, переживуть твоє й моє життя. Хай тоді знають нащадки, що нас з тобою в’язала козацька приязнь – ніжна і сувора».

Тож, напевно, зможете, дорогі читачі, уявити мій біль, коли настав такий страшний і несправедливий час, що Ірина Вільде мене не впізнала, і навіть моє прізвище нічого для неї більш не означало…

Постать Вільде буде присутня у моїх спогадах весь час. Хай буде благословенне її ім’я.

1961 року я перебрався зі Щирця до Львова. Довго не зустрічав однодумців, і мене загрозливо засмоктувала чужа компанія. Я зблизився з Петром Козланюком, але ж його «собутильниками» були Романченки і йому потрібні графомани, що плазували перед «вуйком» і тікали від нього й доносили кому треба, коли він, сп’янівши, затягував стрілецької «Вернуться ще тії стрільці січовії, задрижить тоді Варшава!».

Любив я Юрія Мельничука: він так багато зробив для мене, публікуючи і всюди рекламуючи мої писання. Але не міг Юрко стати моїм другом – адже все своє коротке творче життя змарнував на блюзнірські памфлети, в яких очорнював історію Галичини і її стражденний народ. Не знаю, в ім’я чого робила це така талановита і вродлива людина. А задля кар’єри – більш нічого.

Тарас Мигаль, мій земляк і приятель, робив таке саме не задля кар’єри: через свою відданість Вакху жодного вивищення він здобути не міг. Коли п’янів, обзивав себе найгіршими словами, каявся, а потім переконував, заспокоюючи мене й себе самого, що пише антинаціоналістичні памфлети задля популяризації заборонених імен та ідей. Можливо, так воно й було – але якою ціною! Письменник, який написав найкращий і найправдивіший твір про часи німецької окупації у Львові «Шинок „Оселедець на ланцюзі“», людина енциклопедичних знань, сердечний і добрий чоловік – свідомо йшов із світу з неславою.

Найстрашніше те, що вороття до національної порядності цим людям не було. Хто вкусив плоду із комуністичного дерева пізнання зла, той був злом покараний, а добра уже принести не міг, як би не переконував себе, що замасковано чинить справедливе діло. Хто раз піддався спокусі більшовицької змії, тому ворота у світ порядності назавжди закривалися.

У таке оточення потрапив я, переїхавши із Щирця до Львова. Не обливаю брудом цих людей – вони були жертвами комуністичної системи. Та між ними залишатися мені було б смерті подібно. Що сталося із здібними людьми Богданом Василишиним і Аркадієм Пастушенком? Зазнавши дешевих вигод і сумнівної популярності, ці молоді й енергійні люди пішли далі за своє оточення…

Доля була для мене милосердною. Я знайшов молодших за себе друзів – чистих, мов кришталь, згуртував їх біля себе і з ними – окремою міцною ланкою – увійшов у гурт Ірини Вільде, з ними перебув лихоліття сімдесятих років, і сьогодні у незалежній Українській державі йдемо ми разом визначеним нам відрізком життєвої дороги.

Лютий 1992 року. Розпочалася П’ята сесія Верховної Ради України. Приватизуємося, воєнізуємося, окультурюємося. В село повинен повернутися господар, на сторожі держави має стати Українська Армія, парламент приймає нарешті Закон про культуру. Одеський, Прикарпатський і Київський військові округи присягнули на вірність Україні, крім головнокомандуючих – Президент замінив їх іншими. Адмірал Касатонов не допустив українських депутатів на кораблі, ситуація загострюється, Кравчук вимагає від маршала Шапошникова зняття з посади командуючого Чорноморським флотом. Ціни ростуть, карбованець втрачає будь-яку вартість, Українська держава чекає своєї валюти.

Видавництва, преса, зрештою вся культура віддана на поталу ринкового хаосу, хоч до справжнього ринку ще далеко. Гинуть газети і журнали, закриваються видавництва. Українські письменники, які створили «Просвіту», РУХ, Народну Раду і врешті-решт були ініціаторами проголошення незалежної України, перші постраждали від самостійності: не мають можливості видавати свої книги, національна література відтісняється на ринку російськомовною бульварщиною і порнографією.

Комуністичні й націоналістичні екстремісти чекають соціального вибуху знедоленого люду, щоб захопити владу. В Одесі бойовики з Української націоналістичної партії проголошують винятковість української нації, яка повинна завоювати світ і стати імперією; імперські недобитки в Москві виходять на демонстрації з портретами Сталіна, а в Україні народний депутат Олександр Мороз збирає комуністичний люмп під червоні прапори Соціалістичної партії України.

Нині, як ніколи, треба бути єдиними. Та чи може бути єдиною зчервивлена традиційною охлократією і комуністичною автократією українська нація? Видно, поки що не може. Монолітний РУХ розколюється, і вбиває в нього клин не хто інший, як В’ячеслав Чорновіл, пекуча спрага влади якого не вгасилася на президентських виборах і не зреалізувалася на посаді голови Львівського облвиконкому. Чого в нього більше – патріотизму чи егоцентризму? Нині треба підтримувати Президента, а не боротися з ним, в опозицію до нього стали сьогодні колишні партократи, Народна Рада вийшла з опозиції, хіба цього не розуміє Чорновіл?.. Але як казав хтось із моїх знайомих: людина перевіряється владою і горілкою. Чорновіл не п’є…

Я дивлюся все-таки з оптимізмом на цю тяжку ситуацію. З біди ми вийдемо, як тільки відсунемося подалі від Росії. Росія ніколи демократичною не буде, імперський шовінізм – у душі майже кожного росіянина. Тому підтримуймо зовнішню політику Кравчука, який прагне наблизити Україну до демократичної Європи. Тільки там наш народ пройде школу справжнього демократизму: про це говорив ще Микола Хвильовий.