Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Отож — Дмитро Галицький (1301–1383), син Юрія Львовича Галицького та Варвари — другої дружини цього князя. Про те, що у згаданого державця було дві дружини, свідчать додатки до Літопису Руського професора Леоніда Махновця.

Ім’я матері князя Дмитра встановлено згідно із «Поминальником Києво-Печерської лаври», написаним особисто Костянтином Острозьким 1530 року. Самі князі Острозькі вели свій родовід від Данила Галицького, що насамперед свідчить про відповідальність князівського роду за країну.

Черговість дружин встановлена нашим дослідженням, за яким Варвара була другою жоною, а згадка про доньку тверського князя Ярослава Ярославовича, як першу дружину Юрія, — є звичайним «доважком брехні». Особа князя Ярослава Ярославовича є вигадкою московської історичної науки.

Йдемо далі. Дмитро Галицький зайняв Великокнязівський престол Галицько-Волинської держави після загибелі старших братів Андрія і Лева у протистоянні з Золотою Ордою 1323 року на річці Ірпінь.

Князя Дмитра у 1323 році підтримали члени роду Галицьких та бояри. Велике князівство Литовське теж підтримало князя Дмитра Юрійовича на посаді Великого князя. Скоріше за все, Золота Орда і Польське королівство в цьому питанні трималися нейтральної лінії. Свідченням позиції польського короля є лист Владислава Локетека до Папи, де він «пишномовно назвав Андрія і Лева «непоборним щитом, який захищав Польщу від татар» [44, с. 102].

Імовірно, той лист польського короля до Папи був листом-відповіддю. І, звичайно, після такої характеристики своїх сусідів король Локетек не мав підстав протистояти молодшому братові загиблих князів…

Повернімося до свідчень іноземців про руського князя Дмитра Галицького. Як пам’ятаємо, до нинішніх часів зберігся «географічний трактат, який дійшов до нас у манускриптах останньої чверті XIV століття». Як уже говорилося, його написав іспанець 1304 р.н., назвавши «Книгою знань про всі королівства…». Не викликає сумніву, що цей очевидець міг говорити слова «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів…» тільки в проміжку між 1304–1349 роками, тому що іспанський мандрівник тільки 1304-го народився, а після 1349-го «Львівське королівство» припинило своє існування.

При дослідженнях, для запобігання помилок, не допускається робити винятки із законів і правил, тому слід вважати, що у віці 7–15 років іспанець-хлопчина сам-один подорожувати не міг. Крім того, треба мати на увазі, що на думку російських істориків та їхніх українських «одностайників», столиця «Львівського королівства» з 1308 року перебувала у Володимирі (Волинському). Тож зрозуміло, що хтось із двох помиляється — чи то «одностайники», чи то іспанець. А оскільки російські історики, зі своїми «одностайниками», є людьми зацікавленими, то не викликає сумніву, що саме вони помиляються, поширюючи та удосконалюючи давні «доважки брехні».

Отож, як ствердив іспанець, ніякого «Боярського правління» після 1323 року у Львові не було. Тут із 1323 до 1349 року правив Великий князь Дмитро. Є й інші достовірні джерела, які наводять ім’я цього державця. Таких джерел тільки мені відомо чотири.

а) Дзвін собору Святого Юра у Львові, вилитий 1341 року, з написом «В лето 6849 сольянь бы колоколъ сиі святому Юрью при князи Димитриі…» [52, с. 78].

б) Псалтир священика луцької церкви Святої Катерини — Івана, знайдений недавно у Флоренції, в колекції рукописів Лоренцо Медічі, де згадується луцький руський «князь Дмитро», який помер 4.08.1483 року [161, с. 349].

в) Молитва митрополита Кіпріана, складена ним у Луцьку невдовзі після смерті князя «над гробом княжим Дмитриевым» [44, с. 180].

г) Професор Михайло Олександрович Максимович, який у праці «Письма о князях Острожских…», виданій у Києві 1866 року, повідомив: «В своём городе Остроге Василий (Федорович. — В.Б.) поставил большую каменную ограду, которой остатки и ныне ещё видны… Ему приписывают и сооружение в Остроге великолепной церкви Богоявленской. Впрочем, уцелевшие на ея опустелых стенах числа указывают на других строителей. Если начало ея — в 1321 году, то ея первое построение (разумеется, деревянным зданием) могло принадлежать ещё князю Дмитрию Юрьевичу. Другое, Славянское число… означает 1523 год, и тогда сооружение или обновление церкви принадлежит князю Константину Ивановичу, о котором говорят, что он перенёс гроб своего деда Василия из Острога в Печерскую лавру» [23, с. 14–15].

Як бачимо, в Острозі, Львові та Луцьку в 1330-1340 роках був князь Дмитро Юрійович і володів тими землями — будував храми (православні). Гадати, що то були різні люди з одним іменем не маємо права, бо історія свідчить, що Волинь з Галичиною у 1321–1341 роках входили до одного Великого Галицько-Волинського князівства. 1321 року, відповідно до історичних документів, ним правили брати Андрій і Лев II — старші сини онука Данила Галицького — князя Юрія. Особисто князь Андрій володів Волинню та Володимиром, а князь Лев — Галичиною та Львовом. І ми ще раз переконуємося, що брати, скоріше за все, були близнюками, тому один успадкував титул Великого князя, а другий (Лев II) — столицю держави.

Ось чому, за життя князів Андрія і Лева, у 1321 році молодший їх брат Дмитро князював у Луцьку та Острозі, де будував церкви, що засвідчено історією. А після загибелі старших братів 1323 року в протистоянні з татарами Золотої Орди посів Львівське князівство та перебрав на себе титул Великого князя.

Коли ж історики спробують вдатися до чергових вигадок про Туровського князя Юрія та його сина Дмитра, які немовби раптом опинилися в Холмі, Острозі, Львові та Луцьку, то варто спочатку пояснити, як при живих нащадках князівського роду Галицьких можна було у них перехопити князівські столи та земельні володіння. А головне — без будь-якого протистояння. Історія подібного не знає. Посил «так принято считать» в сучасній Українській державі є неприпустимим.

На мою переконливу думку, палкий український патріот Максимович Михайло Олександрович, (1804–1873 рр.), який у 1834–1835 роках був першим ректором щойно відкритого Київського університету, знав правду про князя Дмитра Юрійовича Галицького-Острозького. Та, перебуваючи під шаленим тиском російської шовіністичної цензури, постарався хоча би залишити про те згадку, вчинивши свідомий посил на «Чтения 1847 года». Він 1866 року вже знав, що українця, професора О.М. Бодянського за подібні публікації у 1848 році вигнали з Москви та кафедри, а журнал «Чтения…»