Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

що Олену Тиктор перевели до реанімації, але стороннім туди не можна. Дана ледь стримала бажання послати цього монстра у білому халаті куди подалі, натомість сказала лише: «Ну, то спробуйте мене зупинити», — і помчала нагору, на третій поверх, перестрибуючи через дві сходинки. У реанімації було п’ять палат, дві з них, порожні, стояли зачиненими, і Дана просто відкривала двері решти й дивилася, хто там лежить. Тітку вона знайшла в останній, одномісній палаті-боксі для особливо тяжких пацієнтів.

Під стелею боксу розміром із коробку для взуття тьмяно блимала крихітна лампочка — світло тут не вимикали. Незважаючи на пізню годину, Олена не спала і відразу впізнала небогу, спробувала навіть ворухнутися. Спочатку Дану затопила хвиля полегшення. А вони казали, кома — промайнула в неї думка, і дівчина вже готувалася видихнути: «Слава Богу!», та глянувши на тітку пильніше, роздумала дякувати небесам. Попелясто-сіре безкровне лице, сині набряки під очима, що вже розповзлися ледь не до підборіддя… Дана похолола. Все у ній вкрилося кригою, і довелося відкашлюватися, щоби вичавити із себе семимильне слово: «Привіт». Те, що Олена помирає, було зрозуміло і без медичної освіти. Дані хотілося вити, кричати, битися в істериці, однак вона знову повторила: «Привіт» — і повільно наблизилася до тітки. Та підняла руку, вказуючи на ліжко.

— Сідай.

Голос у неї звучав моторошно, мов саме потойбіччя. Дана, боячись зачепити щось у хитромудрому сплетінні дротів, трубочок і голок, що ненаситними ґедзями обліпили Олену, дуже обережно примостилася на краєчку ліжка.

— Він… був тут. Приходив до мене.

— Хто він, тьотю?

У відповідь Олена зашипіла, як відкоркована пляшка теплої мінералки, і Дана потягнулася до кнопки виклику медсестри, хоча, минаючи сестринський пост у коридорі, побачила там лише порожнє крісло. Тітка, зауваживши рух небоги, похитала головою.

— Ні. Чекай… ось… — вона витягнула з-під запраної сорочки свій сапфір. — Зніми.

— Нізащо!

— Роби, що велю! Чи ти хочеш… щоб… у морзі зняли?

Дана розплакалася, але виконала Оленин наказ.

— Не реви… вже… не поможе… Я йду… Одягни… ось так. Носи його завжди… і… обіцяй… ніколи не продавати… хай там що… річ… дуже дорога… для мене…

— Я викличу лікаря! — Дана зірвалася на ноги.

— Сядь, ради Бога. Це вже… не лікується… я… справді… зрадила тебе… Залишаю саму… із сином… подбай про нього… я не хотіла… так сталося… я думала, минеться… гадала, що зможу… але він прийшов не дарма…

Вона марить, вирішила Дана. Стиснула тітці руку.

— Хто прийшов, тьотю?

— А малого… — не відповідаючи, продовжувала Олена, думки якої плуталися, і, хоч уповільнено, але пхалися одна поперед одної, і жінка губила їхні уривки, не пригадуючи, що вже сказала, а що — ні, — назви його… Любомиром.

— Але чому?

— Бо ім’я дуже гарне. Любомир… Ігоревич… Тиктор. Ти чуєш мене?

— Так, — по щоках Дани текли сльози, і вона навіщось ковтала ті, що падали на губи.

— Поправ мені… подушку…

Дана нахилилася над Оленою, як могла, вирівняла їй постіль. Тітка усміхнулася — такої моторошної посмішки дівчина ніколи не бачила раніше — і торкнулася синього камінця, що звисав з Даниної шиї.

— Ігоревич… затямила? Я казала тобі, що він… приходив?

Невже той покидьок і тут Олену знайшов?

— Так, тьотю. Все гаразд.

— Ти… така… у мене… гарненька.

— Я — ні. Це ти у нас красуня!

— Що ж, хоч… Господа порадую… пробач… тільки будь… обережна, бо він ще… може повернутися…

— Так, так, добре. Я буду дуже обережна. Я покличу лікаря.

— Як хочеш… Даночко, доню… серденько моє… сонечко руденьке… я так тебе люблю!

— І я тебе, тьотю… Тьотю?! Ні, о, Боже мій, тільки не це!!! Тьотю!!!

Надривний крик вирвався з палати, розпорюючи просяклу медикаментами та відчаєм лікарняну тишу, і полинув довгим коридором, збудивши медсестру, що спала на кушетці в кабінеті чергового лікаря, і його самого, що спав на медсестрі, а ще — кількох пацієнтів, які, звісно, добре розуміли, що означало це волання, яке за мить перейшло в нелюдське виття. Від тітчиного тіла Дану довелося відтягувати силами двох санітарів, котрі потім, буркочучи щось несхвальне про пацієнтів, які надумали помирати серед ночі, відвезли Олену до моргу. Сполоханий лікар, проклинаючи все на світі, а найперше — себе, за те, що, по суті, сам привів сюди цю істеричку, вколов Дані конячу дозу снодійного, і, не надто напружуючись, поклав її спати на те саме ліжко, з якого щойно зняли труп Олени Тиктор. Неждані так і не судилося дізнатися, чи почула тітка її останні слова. Їй так хотілося вірити, що почула, і вона щосили себе в цьому переконувала, і часом майже вірила, що так. Але в тій геєні, котра настала після смерті тітки, навіть ця, друга за своїм значенням після малого Любомира, втіха у її житті не була повною. У ті ночі, коли втома перемагала впертість і страх, і Дана засинала, їй марилося одне й те ж: Олена, вже мертва, стояла на ногах біля ліжка небоги і сповненим муки голосом просила: «Повтори, що ти сказала!» Дана повторювала, але тітка не розбирала слів, знову перепитувала, і так — без кінця… Зазвичай Дана прокидалася від власного крику.

Глава 14