Читати книгу - "Земля Георгія"

погонича, одразу ж після відходу кріпили все по-штормовому. «Перший раз заміж, чи що? Чи в нас тут лялькова комедія?»

Машина сама, без команд з містка, накручувала оберти до повного ходу, як тільки дизель достатньо прогрівався. «Випивайте й закусюйте, нехай вас не хвилює цих механічних дурниць. Дорослі начебто мужчини, а такою юриндою займаєтеся. Ну, ось…»

Навіть пароплавчик наш, як старий кінь візника-пияка, сам лягав на потрібний курс. Без усяких «будь ласочка».

Поки акуратист Палич рахував магнітне схилення і поправку компаса в стовпчик на аркушику записничка, «Поки Тут Стоїть» наш, по пам’яті, лягав на Геленджик. Я до штурвалу навіть не торкався, чесне скаутське.

Горбатов ніколи над прокладкою не парився. Генеральний курс прикине, око примружить і:

— Лягай на триста п’ять, — скаже. На морське опукле око. В стовпчик виходило триста чотирнадцять і дві десятих. Смішила мене віра Палича в те, що незалізний стерновий по магнітному компасу зможе ці дві десятих витримати. Тут і позначок таких нема на картушці. Але виду я не подавав:

— На румбі 314,2!

— Я коли з пароплавства на рибачки потрапив, ніяк звикнути не міг. Як у школі вчили: визначення, точечку на карті кожних півгодини… Капітан з похмілля на мостик підніметься, і: «Що це ти онанізьмою займаєшся? Їхай прямо, повз Дірку не промажемо». — «Що за дірка?» — питаю.

«Тю. Керченська протока. Чому вас у Сєдовці[9] вчать?» — озвався від локатора Палич.

— Телепат він чи що?

— Лягай поки на триста п’ять. Праворуч щось несе. Поті радар ще бере. Так і під роздачу в Сухумі можна потрапити.

Отож. На Горбатівське опукле, виходить, точніше. Море, воно теж горбате.

— Мене в Поті цьому позбавили диплома на рік на першій же путині. Стільки риби на палубу взяв, що сейнер вже як підводний човен йшов…

А Скользький підміняти мене все не йшов. Ні як підводний човен, ні як вахтовий стерновий. Вирішив скористатися авральним розкладом і дочекатися обіду, прохіндєй.

— Так що Сєдовку я двічі закінчував. Швидше виявилося разом із заочниками вдруге іспити скласти і новий диплом зробити, ніж рік чекати. А ти кажеш: «Відновити, дублікат випишуть…»

…Точно! Вже в зубах колупається Скользький! Відобідали! І на місток все одно не поспішає. Походжає довкола волги вірменинової, ногою по колесах стукає. Розкріпляти зібрався? А там, гляди, й Келина вахта вже. Плезіозавр кубанський!

Кукла вибігла до борту й стала в антидельфінячу стійку. Грузини — за нею. Ну, Куклу хлібом не годуй, дай дельфіна обгавкати, а ці ж то? Дорослі, волохаті мужики, а як діти. Пальцями тичуть, регочуть. Ґелґочуть «сакартвелою» своєю щось. Навіть заздрісно. Я дельфінів теж завжди чекаю, але не до індіанських танців — біля борту все ж таки. Велике стадо, голів сто. З десяток вже прилаштувалися стрибати навперегін з пароплавом. Бестії! Перед самим носом вистрибують. А штевнем по задниці?

Скользький зайшов у стернову рубку і почав без довгих вступів:

— Паличу, так як же так? Машин що, не було більше?

Ну, нарешті! Навіть на дельфінів дивитися не став, так поспішав.

— До мене ж підходили люди, питали…

— Миколочко… — ввічливо почав Палич.

— Курс? — спитав у мене Скользький, приймаючи штурвал. Арифмометр під його черепком клацав без упину. (Сто п’ятдесят, та п’ятдесят за причеп, та…)

— 980 рублів за долар, — намагався підколоти я. — 980 прийняв, — відповідно до встановленого ще Ноєм ритуалу доповів стерновий Скользький незмінному вахтовому штурману Паличу. Арифмометр зашкалювало. Не до моїх підколок йому було.

— Палич, так як же? — попросив про починку рахувального пристрою Скользький. — Не було більше машин? (Сто п’ятдесят, та п’ятдесят за причеп, та на вісім осіб…)

— Миколочко! Та ми й так з перевантаженням! — ввічливо благав Палич. — Я від кренометра далі двох кроків відійти боюся!

— 305 здав! — не поспішав я покинути арену цирку.

— А як же грузини возять? У них що, арифметика інша? (Сто п’ятдесят, та на дев’ять — помножити, а не поділити! — та…)

Я думав, що Палич потягнувся за тлустим томом «Інформації по остійливості», тільки щоб у Скользького ним запустити. Але ні, гортати заходився. А чого там гортати, якщо закладок з баксів не зробив? Кути закату й метацентри усілякі Скользькому й задарма не потрібні. До того ж пораховано й зведено в таблиці суднобудівником для завантаження рибою, а не чаєм та волгами. Заново по формулі перерахувати треба. В стовпчик, як він любить.

— Як бочками з тюлькою на промислі, так не порушується остійливість. А жигулі всього шістсот кілограмів важать. (Шістсот, та на сорок — п’ятнадцять діжок усього).

— Нічого, це минеться, — пообіцяв я Скользькому замість «спокійної вахти».

— Палич, але мені не зрозуміло… — продовжував Скользький. Просто так з бойового курсу його було не збити.

Такі ж непохитні люди, тільки італійці, — бойові плавці — волочили вручну свої зіпсовані торпеди, перетаскували їх через сіткові загородження, мучилися, глитали солону воду й мазут, перебороли відпливну течію, але таки підірвали англійський крейсер на рейді італійського порту Бриндізі. Правда, потім виявлялося, що Італія капітулювала за день до їхнього звитяжного подвигу, і саме тому крейсер був непристойно, як для військового часу, ілюмінований святковими вогнями…