Читати книгу - "Поїзд, що зник"

три дні до відпустки. Щоправда, здоров’ю це допомагало, як покійному баня. Довелось жіночок наказом переводити в інші цехи, з тими ж заробітками, але без молока і трьох зайвих днів. І що? Не минуло й тижня, як на нічній зміні хтось невідомий вимкнув струм у цеху якраз в той момент, коли над механічним роботом електромагнітний кран проносив важелезну сталеву плиту. Природно, від автоматики залишилася жменька металобрухту і потрощених плат.

Генеральний конструктор нахапався потім неприємностей по партійній лінії, бо спересердя ляпнув при свідках, що відтепер він як і сконструює щось для орденоносного колективу, то тільки автоматичну шибеницю багаторазового використання підвищеної міцності. Аби й танком не розтрощили! Шкідливе обладнання запустили знову, і жіночки радісно продовжили труїтися. Зловмисника, природно, не знайшли.

- Треба було тебе запросити. Ти б знайшов.

- Не підлизуйся.

- А ти не збивайся на манівці. Бо тебе з аеропорту «Жуляни» занесло до заводу «Більшовик». І то була одна підозрювана, а стала - ціла ділянка гарячої штамповки. А покійники лежать і чекають, доки інспектор Сирота перестане розтікатися «мислію по древу».

- Добре, повернемося до наших покійників. Отой жулянський виявився неабияким цабе із московських структур. Ми навіть чекали, що справу перебере на себе Контора. Однак пішов у відпустку Щербицький, а разом з ним і всесильний генерал Федорчук. Тому поменшало народу в органах, котрі нас контролювали, і справу з отруєними транзитниками у нас не тільки не забрали, а навіть не поставили у себе на контроль. Проте від не залежних од мене причин одразу взятися до роботи я не зміг, бо впала на голову чергова надзвичайна подія. Якийсь «Богдан Михайлович Лисов, 1954-го року народження, зріст 180 см, обличчя овальне, шия тонка, брови дугою, вуха великі, відстовбурчені» дременув із Радянської Армії, прихопивши АКМ з двадцятьма бойовими набоями. Я ще подивувався - що то за підрозділ, де вартовому на пост видають один неповний магазин в той час, коли статут караульної служби вимагає як мінімум двох, споряджених повністю, - по тридцять штук набоїв у кожному. А на віддалених від частини об’єктах видавали і по чотири магазини. Невже і в армії розгардіяш розпочався?

Скільки себе пам’ятаю в міліції, кожен озброєний дезертир породжував стереотипну реакцію партійних органів: «А раптом?» Таке враження, що в їхній підсвідомості замість привида комунізму бродить привид дезертира з Радянської Армії, озброєного автоматом Калашникова. Взагалі - хід думок у наших вождів не був позбавлений логіки. Не знаю, як щодо Б.М.Лисова, 1954-го р.н., а от його зброї треба було боятися, бо АКМ - то вам не макаровська «пукавка», з якої і за десять кроків у хлів не вцілиш.

Від автора: через багато років я дізнався, що страх радянських вождів перед озброєними дезертирами мав стовідсотково матеріалістичне обґрунтування. Наприкінці 60-х двоє солдатиків дременули з частини, прихопивши не лише автомати, але й два наплічники з патронами. І не в тайгу на звіра полювати, а в Москву - розстрілювати “головних комуністів за їхні злочини проти російського народу”. До столиці їм дістатися не вдалося, тому вирішили задовольнитися вендетою в одному з обкомів партії. Але підняте по тривозі вояцтво всіх родів збройних сил вже перекрило все, що можна перекрити. Тоді дезертири увірвалися в перший-ліпший будинок, перебили в першій-ліпшій квартирі всіх мешканців і відкрили вогонь на ураження по натовпу людей, що спішили на роботу. Поки готували і узгоджували штурм квартири в облозі, поки шукали тих, хто зміг би це здійснити, нерви у одного з солдатиків не витримали. Він застрелив приятеля і здався. Історію цю, ясна річ, суворо засекретили. Тож цілком ймовірно, що Сирота про неї не знав.

Олекса Сирота:

Сам дезертир своїх намірів не розголошував, однак згідно даних з армійської контррозвідки мав родичів аж у двох обласних центрах Радянської України. Рідня та була, щоправда, - через город навприсядки, невідомо навіть, чи знав солдатик про їхнє існування. Хоча, як припече, то й не таке згадаєш!

В ході подальшого слідства військові «особісти» розшукали офіційну наречену тонкошийого втікача. Півроку тому вона переїхала з села до Києва і влаштувалася на якусь «скриньку», тобто військовий завод. Жила в гуртожитку, чекала повернення коханого з армії, писала йому збуджуючі листи із присяганням «в любві до гроба».

Довелось і міліції кидати печене-варене і лаштувати в цьому гуртожитку засідку. А це справа тонка і делікатна. Можна, звичайно, прийти, сісти за стіл у кімнаті і чекати. Але, пом’яніть моє слово, за такого варіанту вже через півгодини діточки з цього будинку будуть радісно хвалитися на сусідніх вулицях:

- А у нас в сто сімнадцятій кімнаті засідка! Лягаві дезертира ловлять!

За справу взявся Старий, великий майстер щодо міліцейських хитрощів. Влаштувалися ми з комфортом. Там у торці поверху було щось на взірець каптьорки, переробленої з пожежного виходу. Ми зачинили на ключ двері, що вели туди, і навіть ручку зняли, аби ніякий дурень не смикався. Перед порогом влаштували барикаду з відер, щіток та мітел, а вихід на чорний хід розблокували, щоб непомітно міняти людей у засідці. Притягли з червоного кутка пару крісел, щоб можна було ноги простягнути, подбали про лампочки в коридорі, бо нам потрібне було цілодобове освітлення, прокрутили в лутках пару зайвих дірок і затаїлися.

Старий час від часу заходив до нас у закапелок - перепочити пару годин у звичній для часів його оперативної молодості обстановці. Другого дня очікування на Лисова Старий порадив випиляти шмат фільонки, а дірку прикрити спеціальним дзеркалом - з коридору звичайне люстро, з нашого боку - прозоре скло. Комфорт піднявся до світових стандартів.

Б.М.Лисов на побачення з нами не квапився. Виходячи з подальших інформацій, які надійшли (спасибі їм!) від «особістів», то був ще той клієнт. До