Читати книгу - "Сім стихій"

Вона почервоніла. Я відчув себе незручно: мабуть, я повівся нетактовно.

І зненацька пригадав: боже мій, їй же тільки двадцять два!

— А мені сорок три, — сказав я вголос. — Виповнилося.

— Я знаю, — сказала вона, — гарний вік. Для чоловіка.

— Років сто тому виховані чоловіки дякували жінкам за компліменти. Проте звичай цей давно відійшов. Тепер наш брат уже не такий чулий.

— Я піду.

— Куди?

— Дістану ще кави.

— Я сам це зроблю, коли буде потрібно. Послухай краще, що робиться в тайзі…

Чомусь найбільше мені запам’ятався цей сонячний ранок. А день промайнув так швидко, що з сутінками у мене виникло справжнісіньке відчуття страху: де там руде сонце за вікном? Чому Валентині час іти? Що за безглуздя? Хіба не можна перенести на завтра? Я обіцяв наздогнати «Гондвану» на елі, проте вона тільки вперто хитала головою:

— Сьогодні. Сьогодні ввечері!

— Ні. Я Ольховського умовлю.

— Не треба. Ти зовсім здичавів у тайзі. Сьогодні.

Мені було так, наче я повівся як хлопчисько. Я помовчав, збираючись на думці. «Боже мій, куди ми поспішаємо? — подумав я. — Просто мчимо, та ще й невдоволені — не встигаємо! А планета, як і раніше, неквапом і розмірено підставляє світилу свої круті боки, і всі годинники на світі неухильно скоряються цьому незмінному плину». Я пробурмотів це вголос. Валентина жваво заперечила.

— У твоїх словах немає логіки.

— Та вже де там, — втомлено озвався я. І цієї миті мені сяйнуло: треба відповісти Аїрі. Через журнал. Такий лист до неї дійде.

Добре пам’ятаю, як зрадів цій своїй надзвичайно простій думці. Звичайно, за формою це буде не відповідь, а стаття; але адреса її — і читачі, й Аїра. Їй усе стане ясно!

Валентина застібала ґудзики на сукні, взувала туфлі.

— Зачекай, я допоможу, — сказав я, підійшов до неї і взяв її на руки.

Вона мовчала, і я помітив у її очах легкий острах. Тінь остраху. У неї були зараз великі сірі і втомлені губи. Як тоді, на острові… Ось зараз, тільки зараз я пізнав її. І не зміг відпустити одразу.

Ми вийшли на вечірню вулицю. Мене не полишало відчуття новизни, таке природне після місячної відсутності. Кудись мчали незліченні елі; під їх прозорими куполами я бачив і вгадував усмішки, веселощі, осмуту, заклопотаність, тривогу. Багатоликий світ, наповнений сяєвом вогнів, рухом, шумом, електричними шерехами, сріблястими стрічками тротуарів, що рухалися в усі боки, рукотворними гаями, просторими, як річки. Погода була навдивовижу гарна, стояли жаркі сонячні дні — і всі забули про осінь: жінки одягли легенькі сукні, на вулицях багато квітів — далекосхідних і тропічних, на вулицях міста пахло теплим морем, і на мить мені здалося, що я ось побачу в повітрі тих самих морських химерних метеликів, про яких колись писав поет.

— Не пригадую такої теплої осені, — сказав я. — У тайзі набагато прохолодніше. За Амуром скоро випаде сніг, а тут… Свято квітів. Ніби за рішенням Ради зиму скасували!

— Було б шкода. Я люблю сніг і легкий мороз. І лижі. І зимові багаття.

Подумалося раптом: її, мабуть, так захоплює робота, що просто ніколи роззирнутися довкола. А треба, щоб залишалися віхи на шляху… Все-таки ми не на дистанції, яку треба подолати якнайшвидше, щоб рвонути фінішну стрічку.

— Кинь одного разу справи, друже, — сказав я їй, — і давай-но сюди!

Відчуваючи і втому, і бадьорість від теплої повітряної хвилі, що накотилася на місто, море і сопки і принесла запахи солоних бризок, аромати водоростей та прибережних трав, я почав захоплено розмальовувати їй нашу мандрівку в завтра.

Наш ель піднявся. Ми летіли над містом.

— А дельфіни, як і раніше, плавають собі на безмежжі і вухом не ведуть, — раптом сказала вона не без іронії. — А з нами підтримують поверхове знайомство і вдають, що не розуміють людської мови.

— Ну що ж, найнадійніша тактика для того, аби попасти до Червоної книги, — усміхнувся я. — Невідомо, чи вижили б вони взагалі, якби заговорили, скажімо, в сімнадцятому столітті. Або в дев’ятнадцятому.

— Або в двадцятому, — додала вона, поміркувавши. — А все ж чи зрозуміємо ми їх?

— Колись зрозуміємо! Однак проблема тут складніша, ніж можна було уявити. Неначе людина віддаляється від природи все далі — і тим важче підтримувати з нею зв’язок на всіх рівнях її проявів.

— Ну, скажімо… ти сам знаєш, що це не так.

— Мовби й ні. На щастя для нас. Але багато чого вже не повернути… Ось ми вийшли у великий космос. Перші десятиліття… що далі? Як буде там? Що за сяючі кулі вже літають там, над нами?

— Вони теж мовчать.

Я розповів їй про те, як уперше і вдруге зустрівся з жінкою в зеленому пальті. Коли це було?.. Пригадавши, я назвав і рік, і навіть місяць. Вона слухала неуважно.

— Що це було?

— Контакт, — відповів я. — Я часто бачу цей багряний ліс. Ніби там були черемхи і клени з таким червоним листям, що очам боляче. Ми були з товаришем. Відтоді я його не бачив — роз’їхалися. Іноді я питаю себе: чи не сон це, чи не наснився мені ліс на узбіччі? Якби ти бачила, який це дивовижний ліс! Я і зараз можу пригадати кожне дерево…

Я підняв ель ще вгору, і машина опинилась у найвищому ряду, серед террапланів та лайнерів. Їх було не так уже й багато цієї вечірньої пори, і за ними тягнулися світлі шлейфи — заряджені частки рекомбінувалися, даючи це м’яке неяскраве світіння, особливо помітне над сопками, які оточували місто.