Читати книгу - "Тінь Каравели"

в куток! Он туди, за шафу. Бачити тебе не хочу.

Але навіть це приниження не зломило мене. Звідти, з темного кутка, я поставив матір до відома, що «завтра цей гад повзучий одержить ще більше».

— Та що ви не поділили? Можеш ти пояснити врешті-решт?

— А чого він… Я його хіба чіпав коли-небудь? Він сам усе ліз… Дурень. Думав, що я й досі його боюся… — Я потихеньку вийшов з кутка. — Мамо… Ти пам'ятаєш, як грав оркестр, так? Коли труби у самому кінці грають… Пам'ятаєш?

Мати з півхвилини мовчки дивилася на мене.

— Це називається «алегро віваче»… Йди сюди, покажи плече. І перед наступним поєдинком, прошу тебе, одягай старі штани і сорочку.

Вночі в річку увійшла ескадра.

Береги були зовсім чорні, і рідко-рідко миготіли на них вогники. Небо й вода були світліші, в них іще не згас відблиск заходу сонця. У синяві висів місяць. Він відбивався у річці золотими блискітками. Закриваючи ці блискітки І берегові вогні, проходили темні кораблі.

Була урочиста й безшумна їхня повільна хода. Ледь помітний вітер не торкався складок на вітрилах і довгих звисаючих прапорів. Жовтим світлом горіли над ахтер-штевнями старовинні ліхтарі. І заляга ясна тиша, тільки гілки прибережних кущів зашкребли разок об борт високого брига, що підійшов впритул.

Я стояв високо на кручі. Дуже широкі сходи збігали до води — цілий каскад безладних сходинок. Прохолодне повітря здіймалося від річки і разом зі звичними запахами вогкого піску й трав доносило запах вологих вітрил і просмолених канатів.

Прозвучала чиста струна. І одразу ж із темного товпища кораблів вийшов і рушив до берега вітрильник з крутими бортами і високою кормою.

Я довго-довго біг йому назустріч. Повз величезні іржаві якорі, повз старі гармати, тут і там розкидані на сходах. Дзвінко, як постріли, цокали по камінню мої підошви. Але крізь це Цокання і шелест вітру у вухах я почув, як заскрипів об кам'яний причал борт Каравели.

Тоді я уповільнив біг. Зупинився. Неспокійно калатало серце.

Хтось йшов назустріч. Я ще не бачив обличчя. Та я вже знав, що то Павлик.

«А, ти тут, — сказав він із сутінків. — Добре, що прийшов».

«Так, — сказав я. — Павлику! А це наша Каравела?»

«Ти й досі ще боїшся Толька?» — запитав він.

«Ні, — відказав я. — Адже ти знаєш, що ні».

«І нічого не боїшся?»

Я мовчав. Я багато чого боявся. Тріскучих блискавок, кусючих бджіл, глузувань, торговця, в якого украв підшипник. Боявся, що захворіє мати…

Правда, я не боявся вже нічної темряви, найзліших собак і високих схилів, з яких не кожен наважиться з'їхати на лижах…

«Павлику, — сказав я, — пам'ятаєш, я був ще маленький, і мені було страшно одному вечорами, і я плакав, коли на мене кидався Марсик Вови Сазанова, але ми все одно плавали разом. І ти не казав, що я боягуз».

«Хіба я кажу, що ти боягуз?» — ласкаво промовив він.

«Значить, ти візьмеш мене на Каравелу?»

Я побачив крізь сутінки, що він потупив очі.

«Поки що не можна…»

Не можна. Я так і знав, що він це скаже! Одразу ж знав. Як же мені стало сумно.

І раптом посвітлів і розгорівся місяць! І ліхтарі ескадри засяяли яскраво, нібн починалося свято. Піднявся і ляснув обвислий фор-марсель Каравели! А сурмач на високій кормі виразно і неголосно програв знайомий сигнал «Вітер до нас…»

І враз я побачив, що то не місяць світить і не ліхтарі, а розгорається на сході світанкова смуга. І вітрила і прапори з чорних робляться кольоровими.

А Павлик сміявся. Я побачив його обличчя. Павликове обличчя з золотавими цятками в очах і чорною родимкою над верхньою губою.

«Я пожартував, — сказав він. — Ходімо. Адже це наша Каравела».

Він узяв мене за руку. І ми пішли вниз, у напрямку знайомого до найменшої подряпинки трапу. Повз гармати і якорі…

Я прокидався, сміючись від радості. І, вже отямившись зовсім, лежачи в тиші, я все ще ясно відчував у долоні тепло і твердість Павликової руки.

ЛІТНІ ДНІ

Однієї бійки виявилося замало для повної перемоги над Толиком, і я відлупцював його ще двічі. Спершу — за сараєм, де він підстерігав мене, щоб узяти реванш. Потім — на очах у всіх хлопців. У битві біля сараю мені перепало добряче, але йому ще більше. І головне, я не боявся. А наступного дня я поліз у бійку сам, нахабно. Щоб закріпити успіх. Після першої ж сутички Толик відмовився від бою і затулив руками обличчя.

— Аут, — сказав Славко Диркнаб і обережно взяв мене за плече. Я все ще гнівно дихав. — Досить.

— Здався Толик, — без посмішки констатував Марик.

— Ти, Засипа, більше до Владика не лізь, — порадив Петько Лапін.

Толик відкрив обличчя. Воно було червоне і мокре.

— А я ліз? — плачучи запитав він. — Я ліз? Він сам перший лізе!

Тоді всі засміялися. З нього. Усі ж знали, скільки він мене мучив.

— Як ти йому дав по носі, — з повагою сказав маленький чорнявий Южко.

— Гайда, хлопці, купатися, — не відпускаючи мого плеча, запропонував Диркнаб.

І я став рівним серед рівних.

Настав чудовий час, повний радості й сонця. Я зникав