Читати книгу - "Місто заклиначів дощу"

побачив, що Шарлотта утримує чудовисько на відстані, відганяючи його за допомогою палаючої сухої гілки, а Еліза закидає його якимись пляшечками зі своєї похідної аптечки, які, розбиваючись, спалахують сліпучим полум’ям. Ще мить — і потвору повністю охопило полум’я. Зі скреготом і зойками істота-примара покотилася по землі, а потім затихла. Навколо поширився нестерпний сморід, і Оскару довелося затулити обличчя і ніс рукавом.

Через кілька хвилин четверо шукачів пригод стояли над останками монстра, з огидою роздивляючись обвуглені хітинові пластини.

— Скажіть, дядьку, ради всього святого, що це таке? — нарешті промовила Шарлотта, притискаючи до носа хусточку, просочену пахучою настоянкою з Елізиних запасів.

— На вигляд — представник ряду примарових, яких інакше називають паличниками, — здивовано похитуючи головою, відповів Гумбольдт. — Більшість із них мешкають на острові Нова Гвінея. Проте я не тільки не чув, а й уявити навіть не міг, що ці істоти можуть досягати таких розмірів!

— Які ж вони зазвичай? — запитав Оскар, який терпіти не міг навіть тарганів і стоногів, з якими йому доводилося стикатися в нетрях Берліна.

— Від двадцяти до тридцяти сантиметрів. Але цей місцевий вид… — учений розгублено почухав потилицю під косичкою. — Це щось! Мені терміново потрібний бодай один кіготь цієї істоти для моєї колекції. Ні, ви тільки погляньте на ці кінцівки! Вони немов спеціально створені для того, щоб комаха могла безперешкодно підійматися найстрімкішими скелями!

Гумбольдт обійшов навколо трупа чудовиська, нахилився і з хрускотом відламав одну з його лап. При цьому Оскарові стало так погано, що його ледь не знудило.

— Може, нам пощастить зловити живцем хоч би один екземпляр, — сказав учений, ховаючи свою здобич до сумки. — Ото була б сенсація! Будь-який ентомолог за один тільки цей зразок віддав би весь свій статок і безсмертну душу на додачу!

— Ти вважаєш, що тут є ще такі істоти? — запитала Шарлотта, бліднучи.

— Ну це ж само собою зрозуміло! — Гумбольдт був у своїй стихії, і те, що лише кілька хвилин тому він був на волосок від загибелі, його абсолютно не цікавило. — Де одна, там і решта… Повертайтеся краще до намету, а я побуду до ранку тут. Постежу за околицями і спробую зрозуміти, чи не можна зберегти ще хоч щось від цієї прекрасної тварини. Який жаль, що від неї залишилося зовсім небагато! Невже вам конче треба було спалити її ущент?

— Між іншим, ми врятували тобі життя, — зауважила Еліза, труснувши головою. — Я кажу це на той випадок, якщо ти сам нічого не помітив.

Та Гумбольдт уже не чув її. Він кружляв навколо трупа андського «примарового» з блокнотом у руці, накидаючи в мерехтливому світлі вогнища ескізи загальної зовнішності комахи.

— Ну що ж, спробуємо все-таки трохи поспати, — зітхнула Еліза. — Навіть якщо Карл проґавить ще якогось монстра, можна покластися на Вілму. Хто-хто, а вона обов’язково попередить нас про наближення сторонніх. Еге ж, крихітко?

Відповіддю на ці слова стало задоволене хрокання ківі.

22

Три дні по тому

На п’ятий день із початку експедиції навколишні вершини здіймалися вже на чотири тисячі метрів, а то й більше.

Голі шпилі загрозливо стриміли в небо, над головами мандрівців кружляли грифи. Дорога перейшла у таку вузьку стежку, що по ній міг пересуватися тільки один мул. Оточена густими заростями, стежка звивалася між скелями, все крутіше забираючи вгору.

Ще на світанку експедиція почала віддалятися від русла річки Камана і близько дев’ятої години ранку вступила в ущелину Колка, що простягалася між двома гірськими пасмами на десятки кілометрів. Стіни ущелини були такі високі, а сама вона така вузька, що часом не було видно неба. Перестук копит мулів і човгання кроків підхоплювала луна, багато разів відбиваючи і спотворюючи звуки до невпізнання.

З кожним поворотом маршруту ландшафт змінювався. На стежці стали траплятися велетенські кам’яні брили, що неабияк утруднювали просування вперед. Покручені дерева, що росли з розколин скель, іноді утворювали справжні тунелі, куди майже не просочувалося світло. Повітря було прохолодним і насиченим вологою.

Оскар відчув, що починає мерзнути. Давалася взнаки величезна фізична напруга останніх днів. Мязи, скуті втомою, болісно нили, сили вистачало тільки на те, щоб триматися в сідлі. А до того ж весь час бракувало повітря. Що вище вони піднімалися, то менше кисню в ньому було, а це могло призвести до виникнення гірської хвороби, добре відомої всім альпіністам.

Але Гумбольдт був невблаганний: він скоротив час на ночівлі до мінімуму і, прагнучи уникнути зустрічі з Волкріс Стоун, наполегливо вів свою маленьку експедицію вперед. «Жвавіше, ворушіться! — раз у раз чулося звідти, де їхав учений. — Не відставати! Оскаре, що ти плентаєшся, як сонна муха?»

«Справжнісінькі тортури!» — пробурмотів Оскар, обводячи свого мула над краєм обриву навколо величезного валуна, що перегороджував стежку. Тварина впиралася і кожні сто метрів зупинялася й тяглася до чахлої трави. Від того, що треба було постійно тягнути мула за повід німіли руки, а ноги гуділи від напруги. Невже Гумбольдт не відчуває втоми? І скільки ще може тривати цей нескінченний перехід?

Він запитав про це Шарлотту, і дівчина відповіла:

— Аж поки ми надибаємо ту саму таємну стежку.

Шарлотта відчувала себе такою ж змученою, як і Оскар, але трималася по-молодецьки. Це було дивно — адже коли його, кишенькового злодюжку, що називається, «годували ноги», дівчина ні в чому йому не поступалася, хоча в швейцарському пансіоні їй навряд чи доводилося стрибати через огорожі й тікати від переслідувачів по дахах. В ущелині вона змінила легкий одяг на грубу вовняну куртку, полотняні штани і шкіряні черевики з рубчастими підошвами, які не ковзали на мокрих каменях. І як же вона зараз відрізнялася від тієї Шарлотти, яку він уперше побачив у Берліні! Правду кажучи, такою вона подобалась йому значно більше.

— Не думаю, що та дама все