Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга друга"

вона, відчуваючи, що в душі піднімається нова хвиля тепла до Теда, хвиля, яка здатна примусити її забути про те, хто вона й що від неї вимагає шеф. — Я згоряю від бажання бути твоєю! Чому всі чоловіки дивляться на мене, як на… А в твоїх очах тільки ненависть?

Він мовчав. Щоб трохи заспокоїтись, Пат іще раз ковтнула джину, підійшла до вікна, глянула через зеленкувате скло пляшки на ліхтар, що коливався на вітрі, і, пересвідчившись, що посудина порожня, поставила її на підвіконня. У неї тряслися руки.

— Я отримала листа із Штатів, від тітки… — після паузи заговорила вона. — Власне, тітка померла, листа надіслав її адвокат… Пише, що тітка залишила мені у спадщину будинок на узбережжі Мексіканської затоки… Це поблизу Сант-Пітерсберга. Готель невеликий, але там ще якісь акції, кредити загальною сумою десь понад сто тисяч.

— Навіщо мені про все те знати?! — знову крикнув Федір.

— Не хвилюйся, Тедді… Тобі не можна… Шольтен сказав, що по тих таборах та карцерах ти надірвав своє серце. Заспокойся і послухай, що я тобі скажу. — Пат перевела подих. Вона розуміла, що її рішучість виходить за рамки того, про що їй говорив Керк, але зупинитись уже не могла. Підійшла до ліжка, схилилась на високе бильце і, дивлячись йому просто у вічі, випалила: — Давай одружимось!

— Боже, що ти говориш? Ти п'яна!

— Ні, Тедді, я твереза. Просто всі ці дні, відколи отримала листа, думаю, як жити далі…

Федір іще ніколи не бачив її такою. Взяв сигарету, клацнув запальничкою. «Що це з нею? — подумав. — Невже вона може серйозно таке говорити? Чи не бачить, хто я, а хто вона?»

— Слухай, — помовчавши, сказав він. — А ти спитала дозволу у генерала? Як він поставиться до…

— До чого тут Керк, — нервово перебила Патриція. — Що неможливого в тому, що я сказала? Ну, колись першими про це говорили чоловіки. А я сама… Ну то й що? Хочеш, я всім скажу, що ти мене посватав…

— Чи ти наївна, чи прикидаєшся? Може, ти забула, хто я? То я нагадаю… Ми з тобою різні, і не лише тому, що стоїмо по різні боки барикади. У нас немає нічого спільного…

— Буде, Тедді, буде… Я любитиму тебе палко й вірно. Ох, якби ти знав, як давно мені хочеться чистої любові, простого людського щастя… Я мрію про сім'ю, дітей, затишний будиночок на березі моря.

— Замовкни! Все це говориш не ти, а твій містер Керк. Кожне ваше слово — зашморг!

— Ти не віриш мені, і в цьому вся біда… — Патриція знову сіла до нього на ліжко. Її тремтливі пальці торкнулись його скроні й занурились у волосся. Заглянула йому в очі і раптом припала до нього, примовляючи крізь сльози: — Пробач… Пробач… Тедді, любий, я підла, недостойна не тільки любові, а найменшої людської поваги. Я продала себе, всю, до останньої клітини. Але тепер усе змінилось. Я полюбила… Ти розігрів мою спустошену душу, і з цим уже, бачу, нічого не вдієш… Я розумію, тобі потрібна інша. Не така, як я… Я розгубила, розтринькала почуття, роздавала ласку кому завгодно, тільки не тому, кого мені судилося покохати. Але віднині, бачить бог… Він теж винен, Тедді… Ніхто, ні бог, ні люди не навчили мене… Я навіть не вмію по-людськи сказати тобі про свою любов… Думала, вип'ю, легше буде наважитись. От і наважилась, роздяглася перед тобою, мовляв, дивись, яка я… Гидко! Сама себе ненавиджу… Пробач, мене іншого не вчили, я тільки так і вмію. З чотирнадцяти років… Спершу не могла себе примусити отак… А всі навколо сміялися наді мною, глузували з моєї цнотливості, і я поволі звикла, на довгі роки забула, як пече сором.

— Не вірю, — прошепотів Федір.

— Ну, як… як тобі довести?

— Нічого не треба доводити. Марно все це…

— А коли я місця собі не знаходжу… Все думаю, як добре було б нам удвох. Там, у Мак-Лейн-Хаузі, затишно… Там багато росіян, є церква святого Пітера, емігрантський клуб, російська кухня… Уявляєш, цілий рік живемо на курорті, кругом спокій, і не треба ні про що думати: ні про Керка, ні про що інше… А яке там лагідне море… Лише один раз нас з матір'ю запросили до Сант-Пітерсбсрга. Мені тоді років вісім було, може, трохи більше. Тітка святкувала своє шістдесятиріччя. Поз'їжджалися гості, якісь родичі, я про них зроду-віку не чула… Ми з мамою прислужували гостям, і я вивернула, ненавмисне, звичайно, соусник на плаття генеральші Барабанової — нашої далекої родички. Мій батько, коли Врангель був у Криму, якийсь час лікувався на дачі Барабанових у Ялті. Генеральша саме розповідала про це гостям, я проходила повз неї з тим клятим соусником, заслухалась, перечепилась об палицю старої і… Боже, як мене била моя мила матуся. Плакала наді мною і шмагала, шмагала… Я вирвалась і втекла на берег. Заховалась у кущах і проплакала до ранку. Мати бігала, шукала мене, а я не відзивалась, хоч вона була зовсім поруч… Малою я була мстивою і жорстокою. Матір зненавиділа. Вважала її винуватою у всіх наших напастях. Постійні злидні, напівголодне існування, приниження штовхнули на панель… Іншого шляху не було. Всі мої подружки з російського кварталу рано чи пізно опинялись там… Потім потяглися роки ще більшого приниження. Все збиралась накласти на себе руки, та поки збиралась, встигла отупіти, очерствіти серцем і вже не гризла себе докорами, махнула на своє життя рукою… Тут мене й підібрав Геро. Вони з Керком саме готувались до від'їзду в Італію, і їм конче була потрібна молода, вродлива, бездумна особа жіночої статі, саме така, як я… Перший час я просто захлиналась від щастя. Військова форма, комфорт, гроші на прожиття, гроші на рахунок у банку. Не буду критись, якийсь час я спала з Геро, потім з Керком… Та коли у Мюнхені я зустріла тебе, зрозуміла, що можна жити інакше, чесно, з гідністю, не пускаючись берега. Щось ніби перевернулось у мені. Сама на себе стала не схожа. Послала всіх під три чорти… Пам'ятаєш, як