Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"

й нажертий! А не розтиснеш моє кріселко? Пушку кинь на підлокітник. Не бійся мене, малий, я підневільного не зачеплю. Я взагалі нікого з вас не зачеплю.

Ваше прохання, добродії, я вже обдумав. Шкода відмовити.

Не наїжджайте, панове! Це негарно та й ні до чого. Колупнути мене ви не зумієте. Не вдасться. Я не відчуваю болю, байдужий до плину часу, холодний до страждань інших і житиму вічно. Та ви й самі це знаєте.

Запитуйте. Поспішати нам немає куди. Можете запитати, чому мене Французом стали звати. А шарм? А профіль? А амурний азарт?

Ви праві. Ні до чого тут профіль, ні до чого й прононс.

Я, панове, калач тертий. І в різних справах уже давно. Ще в роки застою забавлявся нюханням енергій і крутінням чарок на системних посиденьках в одній центровій хаті. Ми гарчали звук «Ом», входили в транс — по черзі, всі разом та хто з ким. Кульки скатертиною ганяли, рамку дугою гнули, віщі дзеркала просвітлювали чистим спиртом. Приймали по рядку чи по кілька рядків на ніч східну мудрість, а зранку долонею цеглу сплющували… Дурниці, звичайно. Дилетантство, нявкання. Піна.

І все-таки з темних вод виловлювалося багато, надто вже багато лайна.

Наслідки цілком відповідні: хто на лаві підсудних опинився, хто в дурному домі у стінку копає, а ще хтось ночами пише листи у вічність. Ну а я просунутим екстрасенсом став. Або, навпаки, засунутим. Один і той же стан, але з різних боків узятий. Це, знаєте, як любов: поцілуються — і давай сваритися, посміються — і в сльози. Цикли, орбіти, гойдалка долі. Так і в нас, просунутих: то ти на піку, а то по вуха в жолудях. Але звикаєш.

Найбільш везучі встигли впіймати мить. Хто встиг — крекче, не дивиться навколо, кує копійку й живе незле. І таких, що встигли, цілком багато. Момент був якраз вдалий: стабільний, багаторічний момент. Хочеш — ставай цілителем, хочеш — костоломом. Інші сфери непрестижні, за окремими сумними винятками.

Чаклунами вони працюють, астрологами, цілителями, а також схожими на мене персонажами.

По-моєму, схожі на мене персонажі — найдостойніші з-поміж усіх. Не крутять, не водять лохів по колу, а чесно потіють на брудній мозольній роботі, про яку в трудовій книжці — ні слова. Нам за клас платять, за вміння розмовляти з могильним камінням і не почуватися незручно навіть в тісному зацвяхованому гробі. Ну і за ризик, звичайно.

Панове! Ви люди ділові, знаєте ціну щиросердечному зізнанню. Виймайте блокноти, записуйте. Лекція буде довга і вниклива.

Почалося все як звичайно: з Учення, Учителя і хмільного чаду, без якого мудрість не солодка. Учитель був що треба, мед-пиво з нами пив, парадоксами під сонячне сплетіння бив і азарт спрямовував в потрібне русло. Почалося все як годиться: з книг і записів, з чарочки-кумарочки, в яку капають зілля, з однієї по колу сигарети, з ефірних випарів під чифір смоляної в’язкості, з масок на стінах і блідості на обличчях. Зараз, швидше за все, антураж не той, часи міняються — ну то й що?

Пам’ятаю я, все пам’ятаю! Світлі часи романтичного спіритизму, де ж ви закопані? Вірили в астральні течії, в голос космосу, в скам’яніле лайно і розталу воду. Пили сік ефірних надр, на Дворогу з дахів вищали, у швидких гарячих снах знищували невинність зорі Міцар. Та це, так би мовити, декорації. Головним було — себе самого змінити навіщось.

Мене закликали розплющити третє око — в мене заплющувалися два наявні. Давали копняків. Будили. Усоте по чакрах стукали — з відтяжкою. І стояли на своєму: відкрий, собако, око, хай росте! Я відкривав: маєте, злидні! Хай вам буде третій, хай четвертий, нехай я стану стооким, як зачароване чудовисько з забутого міфу. Зіскочу в пітьму і конкретно вознесуся. Бути мені багатооким, багаторуким і многосильним, на славу Шіви! Тільки — вибачте! — не хочу я теорій ваших, незбагненних для розуму.

Люди добрі, скачіть, але не заступайте! Є ж усе-таки межі пристойного. Усі ми в школах училися, всі два на два зубрили. Не змушуйте, любі мої, видивлятися в бінокуляр атмосферу Місяця або до одуріння озвучувати склад «му». Домовимося раз і назавжди: немає на Місяці атмосфери! Не було, нема і навряд чи з’явиться. Оголена, охолола каменюка. Вітром сонячним розшарпано одіж. Космічна лупа на шкірі. Таким чином, повнолика красуня, аура якої видається такою привабливою і пишною, чекає на нас за межами фізичного світу. На нашому небі її немає. Та, яку бачимо над головою, — дешевий передрук.

Щоправда, дехто бачить не те, що є. А те, що є, не подобається їм цілком рішуче. Але вам, панове, така ірраціональність абсолютно чужа. Ви люди реальні, тож ви не бажаєте знати, про що товкмачать ці лопухи. Наприклад, вони стверджують, нібито від враження до осмислення минає рівно одне життя. Щоразу їм доводиться заново народжуватися і вивчати слова нової пісні на старий лад, бо короткий вік людини закінчується посередині приспіву. «Речі мають дві сторони» — ось і все, що ми встигаємо зауважити. Абартурфіргу! — вигукуємо, вражені до остовпіння. Чорт знає що вигукуємо.

Панове! Кожна вимовлена вголос дурниця, навіть якщо вона несе в собі відлуння надії, так і залишатиметься дурницею доти, доки ви не зумієте організувати ці вражаючі звуки в тривіальні, але значущі слова. Ваш особистий внесок у світове мукання оцінить священна небесна корова, і, якщо підфортить, в міру навалить вам щастя. Не приписуйте магічної сили звукам, словам чи жестам! Звуки, слова і жести — підмога. Милиці. Багато абсурдних ритуалів — побутові обряди, ворожба, обговорення системних політик і гидотної правди дня, з’ясування істин шляхом запитань, або, скажімо, домашнє музикування під фоно, настрій і легку закуску — не більш ніж спосіб змусити себе дізнатися свої бажання і втілити свою волю в ритуальних діях, безсенсовність яких підказує: дія може бути будь-якою і відніфігашною, основне — викластися.

Бо ж воля, як писав якийсь німець із чудернацьким прізвищем, суть матерія творяща. Але це і без німців зрозуміло. Це очевидно.