Читати книгу - "Викривлений простір"

було.
22.

— Моя мама навчилася читати думки. Тато на роботі, а ми з нею удома сидимо, і вона розповідає мені, про що тато зараз думає. Я теж так хочу навчитися.

— А мій тато пише нову книгу про те, що контакти з маргонами виявились дивовижним каталізатором зростання людських можливостей. Мама каже, що він і сам дуже порозумнішав за останні роки.

Минулого місяця Сухову виповнився сто один рік. Ця симетрична цифра, особливо якщо нуль вивести довгастішим, а одинички змістити донизу, нагадувала йому форму колишніх «Ролярів», швидкісних патрульних машин.

Останнім часом Микола Сухов ловив себе на тому, що часто, сидячи за столом у своєму невеликому холостяцькому кабінеті, мимовільно вимальовує на якомусь аркуші, а то й просто пальцем на припиленій темній поліровці довгастий бублик в обрамленні коротких одиничок: спогад про сто один прожитий рік, про швидкі «Роляри», спогад про брата.

З кожним роком спогади обсідали Миколу Сухова і катували німим докором… Ніби приходив брат і мовчки довго дивився йому просто в очі, без осуду і навіть без прохання допомогти, але з тою тугою в погляді, яку вже ніхто й нікели не розвіє. На братові сірий строгий костюм, Антон майже завжди ходив у сірих костюмах. Світла жовта сорочка. Він ніби хоче сказати: «А ти ж міг допомогти. Я твій брат. Я правильно зрозумів би тебе. Але вже пізно, Миколо. Хіба що напиши про все, що трапилось. Сьогодні вже про те можна говорити, як про давноминуле. З певними домислами». Академікові Сухову видається, що брат хоче сказати саме це. А ще він хоче почути слова: «Я розумію тебе, Миколо, і не гнівайся: не ображаюсь… Просто все так безглуздо склалося…»

Але брат мовчить, його постать міниться, розпливається, немов барви призахідного сонця.

ОПОВІДАННЯ


ЗАПРОГРАМОВАНЕ ЩАСТЯ
Триптих
1.

— Послухай, Лі, не поспішай. Так нестерпно хочеться спати. Куди поспішаєш?

— Ходімо, так треба.

— Вічно ти зі своїм «треба». Хай би вже старий Мин казав.

— А я сьогодні просто щаслива, — сказала Лі. — Віриш?

— Вірю. Ти завжди щаслива. Звідки взагалі взяла, що треба іти цим переходом?

— Бо відкрили дверцята.

— Хто?

— Ти ще не прокинулась, Мі. Він відкрив.

— Він сам?

— Так.

— А чому вирішила, що мусимо йти?

— Бо відкрили дверцята, їх ніколи не відкривали раніше.

— Тож треба іти цим переходом? Хочу їсти.

— Нас там нагодують.

— Думаєш?

— Хіба пам’ятаєш хоч би день без їжі?

— Та ні…

— Тож ходімо швидше.

Вони пройшли коридором, відмежованим від навколишнього світу дротяним плетивом, від клітки до клітки. Наступні дверцята були також відчинені.

— Бачиш, нас чекають.

Лі поважно переступила поріг нової клітки, урочисто переставляючи кожну лапку. Мі зайшла за нею, сторожко озираючись, відразу кинулась до кормушки. Вона була порожньою.

— Лі, поглянь. Їжі… нема.

— Облиш.

Лі роздивлялась довкола, їй було цікаво на новому місці.

— Нам немає чого їсти.

— Буде, — мовила Лі. — Я відчуваю, сьогоднішній день принесе щось незвичне.

— А де всі вони? — запитала Мі. — Чому немає нікого з великих?

— Звідки можу знати, — посміхалася Лі.

Вчений-біолог Майкл Арм зі своїм біокібернетичним помічником Клітоцибером зайшли до лабораторії, як завжди, о сьомій годині ранку. Клітоцибер відкрив основний енергопровід, ні, дійшов до пультової, увімкнув лабораторну апаратуру.

— Можемо починати, — сказав тихо.

— Нікі вже є? — запитав Арм, гортаючи папери з вчорашніми телезаписами.

— Так, дві самички. Вони народилися одного дня і мають однакову вагу.

— Прекрасно, — Майкл Арм підійшов до клітки і роздивлявся двох нікі з довгими хвостиками, рожевими носиками і малими зеленкавими ґудзиками очей. — Одній із них введеш мікроелектрод в потрібну звивину мозку. Другій — в трете поле центральної звивини, в один з больових центрів. Так, як завжди. Я тим часом попрацюю.

Майкл Арм сів у м’яке крісло до робочого столу, перегорнув велику сторінку останнього реферативного тележурналу.

Клітоцибер, випробуваний біокібернетичний помічник, розпочав 197 науковий експеримент біолога Майкла Арма…

— Послухай, Лі. Нас так і не нагодували. Клітоцибер поклав її на спинку, вона кумедно перебирала ніжками, метеляючи ними в повітрі. Клітоцибер підніс до її рожевої мордочки гнучкий ашот, з котрого струменів невидимий газ. Мі дихала і сміялась:

— А мені зовсім не боляче. Зовсім не боляче. Чуєш, Лі? Мені так весело. Я вдячна, що ти повела мене зі старої клітки. Як мені добре. І зовсім не боляче, бо-о-о-ля-я-че-е-е… Який великий шмат ярі бачу я. Аж слинка потекла. Зараз його з’їм, Лі, як прекрасно!

А потім вона затихла, рожева мордочка ще посміхалася, гострі вушка ще напружено ловили звучання навколишнього, але вона