Читати книгу - "Пригоди двієчника"

Подумаєш, віслючок здох. Туди йому й дорога. Золота ціна йому — трояк. А ти вторгував сім. Я тобі на ці гроші куплю двоє таких віслючків. Накриємо їх гаптованими попонами, шию і голову прикрасимо різнокольоровими китицями — не віслючки будуть, а іграшки… Ти будеш катати дітлашків, а я збиратиму гроші… Потім я куплю тобі машину. Новенького «Москвича». Машину водити вмієш?

— Ні, не вмію.

— Нічого, бог дасть, навчишся. А зараз візьми он отого кошика з м'ясом і йди до м'ясника — хай гроші віддає зразу. Скажи, що тут рівно сімнадцять кілограмів. Скажи, сам мулла Янгок важив. Біжи, моя дитино, біжи. Бог дасть, перед смертю я призначу тебе шейхом.

За кілька днів мулла Янгок виконав свою обіцянку: пригнав двох віслючків. Таких самісіньких, як і той, що я загнав. І що цікаво, він добув і попони, і різнокольорові китички.

— Завтра неділя, моя дитино, — сказав він, погладжуючи рідку борідку. — Видається мені, гаряченький день буде. То ти вже постарайся, сину мій…

— Постараюся, звичайно, постараюся… — пообіцяв я і подумав сам собі: «Нізащо не дам йому занапастити цих тварин! І наживатися на них не дам, гнилий ти Горішок!»

Вранці мулла розбудив мене вдосвіта і все квапив, щоб я швидше виводив віслючків на роботу. А я зволікав, очікуючи, доки збереться навколо більше люду.

Годині о десятій почалася чудасія: я вивів віслюків посеред натовпу, вставив їм попід хвости по колючій гілочці. Віслючки розбрикалися, закричали не своїм голосом і кинулися в різні боки, б'ючись боками об людей, перекидаючи кошики, мішки і ящики. Картина вийшла точнісінько така, як тоді з «драконом».

Тільки цього разу було не страшно, а смішно. Я виліз на куполоподібний склеп Узункулака й реготав до знемоги. Навіть коли з'явився посинілий від люті Янгок, я анітрохи не злякався, а реготав і реготав.

— Підійди сюди, щеня! — просичав він злостиво.

— Слухаю, хазяїне! — Я сплигнув униз.

Янгок затопив мені у вухо, як кліщами, вчепився у мою руку і волоком потяг додому.

— Я покажу тобі, негіднику, як псувати мені діло! — сичав він, скрегочучи зубами. — Жаль, що я вбити тебе не можу, щеня!

По-моєму, не варто розповідати докладно, як Янгок завів мене в кімнату і бив чим попало і куди попало. В цьому немає нічого цікавого. Він бив мене і примушував каятися.

— Покайся, негіднику, покайся, доки не пізно! Присягайся, що більш ніколи не будеш ошукувати мене!

Я мовчав-мовчав, тоді не витримав:

— Не покаюся! Нізащо не покаюся! Постривай лишень ти, Горішок, я ще поквитаюся з тобою!..

— Що-о? Що ти сказав? — заревів Янгок і знову кинувся до мене.

Але я встиг відчинити двері і подався геть.

ЗМОВА ВБИВЦЬ

Цілу ніч мене мучили страхіття. Тільки засну, а Янгок тут як тут: крадькома підповзає до мене, обома руками хапає за горло й починає душити.

«Я покажу тобі, негіднику, як псувати мені діло!»

Прокидаюся в поту, отямлююся, знову засинаю. Тільки заплющу очі, знову з'являється Янгок. Він літає наді мною, як вертоліт, кружляє, шепоче закляття, чаклує. Мені починає здуватися живіт, наче куля, в яку накачують повітря, і вона ось-ось має луснути, вибухнути як бомба. Скрикнувши, я знову прокидаюся, обмацую живіт: ні, не здувся і, схоже, розриватись не збирається.

Заспокоївшись, знову засинаю. І знову сниться казна-що.

Так я промучився до ранку. Устав з головним болем. А тут ще бабуся почала прискіпуватися: чого, мовляв, прибіг чи не прогнівив, бува, чимось муллу Янгока.

— Ні, не прогнівив, бабусю, ні, — заспокоїв я її. — Просто мулла дав мені відпустку. На один день, на побачення з тобою…

Бабуся заклопоталася, почала готувати мені сніданок. А я сів обмірковувати, як діяти далі. Добре було б, звичайно, махнути на все рукою, лягти на травичці в саду, дістати підручники і вчити уроки. І щоб піхто тебе не корив, не пиляв: «Знову ледарюєш, залишишся на другий рік, халамиднику!»

Сам у всьому винен. Погодився, коли бабуся запропонувала стати блазнівським учнем Янгока. Адже, якби я не погодився, вона б силою мене не примусила. Але я хотів дізнатися таємниці мулли та ще й за сестричку помститися. Тому пішов, хоч міг усе це вияснити якимось іншим шляхом. А таємниць у мулли, виявляється, майже ніяких: дурить людей, як уміє, та й усе. Взяти б та покликати міліціонера: заарештуйте, мовляв, цього чоловіка, він злодій і шахрай! Але не такий простачок цей мулла Янгок. Скаже: «Доведіть, що я злодій і шахрай. Я нікому поганого не зробив. Чесно служу аллахові. Ви мене обмовляєте, тому що хочете утаїти свою провину: ви убили мого віслючка, єдиного, улюбленого, незабутнього віслючка!» Гляди й пошиюся в дурні. З муллою не варто зв'язуватись, а якщо вже зв'язався, треба довести діло до кінця. Треба повернутись до Янгока, попросити пробачений, вдати, ніби зрозумів свою помилку, й покаявся.

Порішивши так, я повеселішав, навіть голова перестала боліти. Взяв гроно винограду й рушив у дорогу. Йшов я швидко й весело, але чим ближче підходив до склепу, настрій гіршав і гіршав. Хотілось повернутись назад або принаймні сьогодні не йти до Янгока. І тут я згадав чарівну шапочку.

— Скажи, дорога, чи варто зв'язуватися з цим муллою Янгоком? Адже його все одно рано чи пізно викриють. Не я, то інші.

— Та воно-то так. Але хіба мулла Янгок не побив тебе, Хашимджане?

— Побив. Та ще й дуже!

— А ти хіба прощав, коли тебе лупцювали у нечесній бійці, Хашимдяшне?

— Ні, не