Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

на наш запит, тільки імена різні. Я дістав записник, звірився… Сини, безперечно, і по батькові кожного збігалось. Лише жандарм Кальчевський не посіяв ядуче сім'я жорстокості. А може, у нього?.. Точно: дві дочки.

Кальчевського і Баглая після вилікування за вироком суду розстріляли. Прізвище чи кличка «Квач» мені ніде не трапилась на очі. І Баглай Катерина теж. Хто ж вона?

Друга справа — «Про напад на олійню артілі «Кооператор» 31 грудня 1934 року». Короткий її зміст: опівночі троє невідомих забралися в олійню, але нагодився сторож і зачинив їх там, викликав міліцію. Затриманими виявились Баглай Данило Євсаганович, Страпатий Сидір Панасович і Тягун Феофан Миколайович, їх судили.

І ось переді мною третя, найтонша, справа «Про пограбування гр. Дзімбовського К. Т., травень, 1941 рік». Напередодні війни Баглай, Тягун і Страпатий, що на той час повернулися до міста, відбувши покарання, відібрали зарплату, зняли годинник і туфлі з інженера Дзімбовського. Знову суд. Подальші факти, згідно повідомлення інформаційного центру, свідчили, що Страпатому дозволили спокутувати провину в боях з фашистами, а Баглай і Тягун були звільнені у жовтні 1945 року.

Глибоке коріння, і, на жаль, ніхто із синів злочинців не став порядною людиною. У надто лихому оточенні вони зросли. Що такі батьки могли дати своїм дітям у спадок? Вони зробили їх нащадками банди «Білий хрест». Я встав, пройшовся по кабінету. До мене ніби повернулися слух і сприйняття: чув кроки в коридорі, голоси, у відчинену кватирку долинало пташине цвірінькання. Глянув на годинник — ого, без п'ятнадцяти три! А Баглай Катерина працювала до п'ятнадцятої.

32.

Моренцов не з'явився. Напевне, десь тримали справи. Я замкнув кабінет, вийшов на Ленінську. Поруч відділу їдальня. Пообідав. До 16. 00 залишилося півгодини. Вирішив прогулятися вулицею. Оно він, «Каблучок», навпроти масивного сірого приміщення банку. Майстерня по ремонту взуття розташована у цоколі триповерхового будинку, і її вікна — на рівні тротуару. У ній горіло денне світло й виднілися схилені постаті шевців. Там — Страпатий. Який він із себе? Що розповість? Як поведеться? Син колишнього квартального… Чудно звучить — квартальний. Наче квартальний план…

Без десяти хвилин чотири. Пора.

Відчинив двері до майстерні. На мене пахнуло запахом ацетону, лаку й шкіри. Двома східцями спустився до зали, перегородженої дощатим бар'єром. Коло приймальниці стояло кілька замовників, двоє сиділо на стільцях, мабуть, чекали на полагоджене взуття.

За перегородкою працювало чотири шевці. Один із них відразу привернув мою увагу: набагато старший за решту, десь передпенсійного віку, широколиций, з обвислими, рудуватими від тютюну вусами, з лисиною на півголови (тільки від тімені на потилицю росло волосся), одягнутий в офіцерську зелену сорочку. Дядько вправно з одного удару забивав цвяшки в підошву босоніжка. Вочевидь майстер відчув мій погляд — гостро зиркнув з-під кущуватих брів на відвідувачів.

— Сидоре Панасовичу, білі босоніжки готові? — кинула запитання у залу приймальниця.

До Страпатого. Хто з них?..

— Ще три цвяхи, — приємним баритоном відповів рудовусий дядько.

Він, Страпатий. Я вийшов з майстерні на вулицю почекати його надворі. Спинився під липою й поглядав на двері. Хвилювався. Звісно, незабаром розмовлятиму з одним із нащадків «Білого хреста». Цікаво, була у Страпатого сім'я, діти? Хто вони? Як виховав їх? Судячи з адреси, у нього державна квартира.

Спочатку за порогом з'явилася рука з паличкою, а потім… Страпатий. Він припадав на ліву ногу, яка ледь згиналася в коліні. Іти йому, видать, нелегко, бо ступав непоспіхом, увесь напруживсь. Він поминув мене, а я дивився… Нарешті спохопився й крикнув:

— Сидоре Панасовичу!

Оглянувся, відшукав мене очима.

— Ви до мене?

— До вас, — підійшов, привітався. Страпатий запитливо втупився у мене. — Я з карного розшуку, капітан Загайгора.

Його кущуваті брови з сивиною нахмурились, наповзли йому на очі, наче туман.

— Двадцять п'ять років… — зашепотів. — Думав, уже ніхто й ніколи… Та потривожили… мов з того світу.

— Мені треба з вами поговорити.

— Поговоримо, поговоримо… — Страпатий передихнув, ніби після довгого бігу, зсунув капронового капелюха на потилицю. — Ходімо, капітане.

Ми пройшли повз приміщення редакції обласної газети й повернули за ріг, на вулицю Козицького, що збігала вниз до мосту через Буг. Трохи спустилися, і Страпатий завів мене у невеличкий двір, де стояв синій «Запорожець». Подибав просто до нього. Ляснув долонею по кузові.

— Мій коник, — любовно сказав, відчинив дверцята й опустився на сидіння, потім руками зігнув ногу в коліні, впхав її до салону. — Поїдемо до мене.

«Запорожець» прудко покотив під гору, Страпатий скерував на вулицю Свердлова, і невдовзі ми опинилися на житловому масиві, розташованому на узвишші, забудованому п'ятиповерховими домами. Покривуляли між ними і зупинилися біля металевого гаража, Швець дав мені ключі.

— Відімкніть його, — попросив.

Я вибрався з машини. Розчинив навстіж ворота, і Страпатий в'їхав «Запорожцем» досередини. Опісля, нічого мені не кажучи, важко зашкутильгав по стежці, що в'юнилася серед молодих тополь і беріз. Нараз попереду зблиснула смужка води. Ми вийшли на галявину, на стрімкий берег Бугу. Страпатий сів на єдину лавку в цій місцині. Я ступив до краю й глянув униз — справжнє гранітне урвище висотою метрів тридцять. Протилежний берег теж високий і гранітний. Я опустився поруч дядька на лавку.

— Люблю тут відпочивати, — сказав швець і, трохи помовчавши, запитав: — То що вас цікавить?

— Спершу, Сидоре Панасовичу, розкажіть про себе. Почніть з війни, — уточнив.

Він без поспіху закурив і задивився на дерев'яну церковку, що притулилася на тому березі ріки…

— В січні 1943 року мене нарешті відправили на фронт, прямо під Сталінград, — заговорив. — Підучили нас — і в бій. Там і поранило, але легко — осколком мши в стегно. Кістки не зачепило. Пролежав місяць у госпіталі, вилікували — і знову на фронт. При форсуванні Дніпра друге поранення, в плече. Того разу довелося довше латати дірку. Нічого, видужав, медкомісія — здатний воювати — і в Західну