Читати книгу - "В океані"

рокіт хвиль і брязкіт закріплюваних буксирів.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
МАТРОСЬКА ПІСНЯ

Щогли, паруси. Чорні від кіптяви і білі — свіжопофарбовані труби поряд з блиском дзеркальних вітрин, серед підстрижених, низькорослих дерев, що схилилася над нерухомою темною водою.

Океанські кораблі височіли в самому центрі Гетеборга. Вони прийшли сюди великим портовим каналом, що розрізав місто на дві рівні частини. Безліч інших каналів, обнесених парапетами з сірого тесаного каменю, перетинають Гетеборг у всіх напрямах.

Металеві арки довгих, високо піднятих у повітря мостів здіймаються над дзеркальною, то темною, то лаковосірою, вкритою райдужними плямами нафти водою цих каналів.

У центрі міста шумлять два великих ринки. Серед зелені бульварів темніє позеленілий від часу бронзовий пам'ятник засновникові Гетеборга — королю Густаву Адольфу, гладкому чоловікові, закутому в рицарський обладунок.

Радянські моряки проходили мимо старовинних, гостроверхих готичних будинків, мимо сучасних будівель, що сіріли залізобетоном, виблискували нескінченними вітринами.

Над головами, колихаючись біля дверей магазинів, майоріли довгі прапори — зірки й смуги — поряд з жовтими хрестами на синіх полотнищах шведських національних прапорів. Смугасті, з багатьма зірками прапорці рябіли серед товарів, за склом вітрин.

— У нас тільки над посольствами висять іноземні прапори, а тут, дивись ти, скрізь, — сказав Гладишев, зупиняючись біля вітрини.

Вони йшли далі — мимо бензинових яскравих колонок і велосипедних стоянок. Сотні велосипедів стояли один біля одного, чекали власників, що пішли в справах.

«Своєрідне відчуття переживаєш, сходячи тут на берег», подумав штурман Ігнатьєв. З тієї миті, як легке дерево сходень, скинутих з борту «Топаза», торкнулося кам'яної набережної Гетеборга, здавалося — ці сходні не просто з'єднали палубу корабля з сушею, а простяглися між двома планетами, вірніше — між учорашнім і завтрашнім днем земної кулі.

Настав вечір, і широкобортний «Топаз» повертався на зовнішній рейд у попелястосірій воді морського каналу. Сріблясті нафтові цистерни, доки з військовими і торговими кораблями, що сиділи в них, як кури на яйцях, норвезькі, шведські, англійські, американські транспорти, радянський теплохід «Фельдмаршал Кутузов» — повільно пливли назад на фоні нескінченних кам'яних пристаней…

Ще здалека при виході з порту радянські моряки знову побачили високий, прямий обеліск і на його вершині бронзову жінку, яка в марному сподіванні простягла руки в бік моря. Прекрасна скульптура обдарованого Івара Іонсона —. пам'ятник шведським матросам, що загинули в першу світову війну.

— Справді, немало морячків, про повернення яких так зворушливо молиться бронзова шведка, загинули під час воєн, здобуваючи прибутки господарям ґетеборзьких фірм, — сказав штурман Ігнатьєв, милуючись пам'ятником.

«Топаз» вийшов на рейд, підходив до доку. Шторм» ущух давно, ледь помітно брижилася морська вода.

«Топаз» ошвартувався біля доку. Дощані, трохи накренені сходні з'єднували док з бортом «Прончищева».

Агєєв сидів на дерев'яних брусах кіль-блока, покурював, тримаючи в жорстких губах рубчастий мундштук своєї багатоколірної люльки. Навколо відпочивали матроси. Щербаков замріяно дивився в далечінь, туди, де за обрієм, за просторами моря й суші, лежала рідна земля.

— Я, товаришу мічман, як настане час у безстроковий, на Алтай думаю податися, на нові врожаї.

— Що ж, на флоті заживатися не хочете? Не сподобалося? — добродушно усміхнувся Агєєв.

— Я своє відслужу чесно, — усміхався у відповідь Щербаков. — А тільки знаєте, які в нас у колгоспі хліба! Треба передавати досвід іншим колгоспам. От ми й поїдемо…

— З дівчиною своєю, видно, домовився про це?

Щербаков соромливо мовчав.

— А я знову на Урал, на свій металургійний, — сказав хтось поряд.

— А мені і їхати нікуди не треба! — підхопив Мосін, що ніколи не сумував. Він пограв мускулами, провів рукою по стриженій, густо змазаній йодом біля тім'я голові. Борсаючись у хвилі, що тягла його за борт, Мосін дістав велике садно, але це не позбавило його пристрасті до жартів.

— Повернемося в нашу базу, послужу, скільки належить, а потім на автобус — і за годину прибув в Електрогорськ!

— Величезне, кажуть, місто? — глянув на нього Щербаков.

— Питаєш! Не менше за цей самий Гетеборг буде… З часом, правда, коли закінчимо будувати його… Там одна гідростанція потужністю трохи менша за Дніпрогес.

— Це та, що днями до ладу стане?

— Поки що тільки першу чергу вводимо. Знімки в газеті, мабуть, бачив? У мене там наречена.

— Служить?

Мосін скоса, пустотливо глянув на Щербакова.

— Працює. Директором комбінату.

— Травиш! — сказав вражений Щербаков. © http://kompas.co.ua

— Чого б я травив… Вона поки що, звичайно, тільки монтажниця, головний корпус допомагала добудовувати. Тепер ось учитися в технікум вступила. Коли мені строк демобілізуватися прийде — її вже директором призначать.

— Жартуєш усе…

— А що мені — плакати? Моряк завжди веселий.

Він сидів з баяном на колінах; розтягнув баян, пролунав пронизливий звук.

— Ех, жаль, не вмію на гармонії… Зіграти б що-небудь наше, матроське, щоб на березі підспівували…

Жуков стояв осторонь, дивився нерухомо в простір. До нього підійшов Фролов, що сплигнув з палуби «Топаза».

— А ти що ж — не просив звільнення в місто? Варто там побродити.

— Ні, не просив… — Жуков явно не хотів підтримувати розмову.

— Та кинь ти думати про неї після такої справи! — Фролов за всяку ціну хотів розважити друга, що всерйоз засумував. Я ось краще тобі розкажу, як нас у Гетеборзі зустрічали. Містечко, треба сказати, нічого, чистеньке, все каналами порізане. І народ до нас ставиться добре.

Діма Фролов говорив підкреслено бадьоро — у нього боліло серце, коли він дивився на схудле за останні дні, потемніле обличчя друга.

— Гуляли, знаєш, ми з штурманом нашим, який вірші пише. Підходить якийсь літній чоловік, з інтелігентних. Підняв трохи капелюх, потис по черзі всім нам руки, щось