Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

— Я вас пізнав, — озвався він. — Ви — хоробрі хлоп’ята. Що маєте мені сказати?

— Ми прийшли, щоб попередити, — осмілившись, сказав я. — За вами слідкують. Жандарми звеліли своїм слугам... і вони підслухали, як ви розповідали Марічці про себе... Про далекі світи, про зорі, про польоти. Вони не вірять вам, думають, що ви злочинець. Ми чули, що готують арешт... а як будете тікати, то вб’ють. Ось! Ми й вирішили... попередити...

Я випалив усе це одним духом і, тремтячи від хвилювання, чекав, що скаже Ойра-хан. Він замислено дивився на мене, переводив погляд на Тарасика, ніби бачив за нами щось незриме, невідоме. Отямившись від задуми, важко зітхнув і сказав:

— Так-так. Я все зрозумів. Вони готують арешт. Ну що ж, зробимо для них маленьку містифікацію...

— Що ви зробите?

— Побачите, — усміхнувся Ойра-хан. — Я дуже вам вдячний, хоробрі хлоп’ята. А тепер — одне запитання до вас. Вони, ви кажете, не вірять... А ви... ви теж не вірите?

— Я вірю! Інакше не прийшов би...

— І я! — скрикнув Тарасик.

— І вам подобається те, про що я оповідав?

— Дуже! — сказав я.

— А хотіли б ви полетіти до інших зірок?

— Ще й як! Ого! Мені в снах виділося, що я літаю у небі... а тут насправжки...

— Гарно кажеш, — тихо мовив Ойра-хан, схвально дивлячись на нас. — А твій друг?

— Де Павлик — там і я, — гордо відповів Тарасик. — Хоч і страшно... а ми не побоїмося!

— Он як! А батьки, школа, Земля?

— Нема батька й матері в мене, — зітхнув я. — Сирота я...

— І ти сам, Тарасику?

— Є мама... Добра в мене мама... Так ми ж не навіки? Чи, може, ви смієтеся з нас?

— Не сміюся, — серйозно відповів Ойра-хан. — Хто чогось дуже хоче — те здійснюється. Неодмінно! Тільки треба дуже-дуже захотіти! А тепер послухайте мене, хлоп’ята. Знайдіть Марічку, вона чекає вас біля цирку. Наступного дня дівчинка проведе вас на виставу. Що б зі мною не сталося — не дивуйтеся, не бійтеся! Чуєте? Не бійтеся!

...

Далі мої видіння минулого складалися фрагментарно і якось хаотично. Кілька разів я бачив зборище якихось жерців, потім священиків, пізніше — жандармів, а то навіть сучасних учених. І завжди вони дружно обговорювали небезпеку появи Ойра-хана поміж людьми. Суть небезпеки кожного разу пояснювалася по-різному. Жандарм з минулого століття Їжаковський, зібравши агентів, просторікував:

— Птах незвичайний, схопити його непросто. Проте застосовувати зброю лише в крайньому разі. Він нам потрібен живий. Досі не можу розкусити цього горішка: чому він показує свої фокуси? Навіщо оповідає дитині вигадані історії? Не інакше — важливий масонський авантюрист. Або анархіст! О, це штучка складніша від знаменитого Каліостро! Якщо нам пощастить — отримаємо достойні нагороди!

Агенти шанобливо всміхалися, ловлячи кожне слово жандарма. Один несміливо зауважив:

— А може, він справді нетутешній?

— Тобто? — здивувався жандарм.

— Ну, може, він прилетів звідти... з інших зірок?

Тут завжди здіймався клекіт обурення й люті. І це обурення — я досі відчуваю одностайність того почуття — линуло понад віками, незалежно від того, хто його висловлював: піп, жандарм, інквізитор чи атеїст-учений.

Священики їдко зауважували:

— Ви вірите в ідіотські казочки про «інших» мислячих істот? Ви вважаєте, що там, поміж зірками, є щось подібне до людей, сотворених Богом на Землі? Отже, допускаєте необхідність безлічі біблій для кожного світу зокрема і творення безлічі Адамів? Ви розумієте, до якого абсурду можна додуматися?

Політики двадцятого віку насміхалися:

— Марення божевільного. Пришельці з безмежжя? Де їхні кораблі, де їхня могутність? Чому вони не виступлять в Об’єднаних Націях? Чому не поділяться своїми досягненнями в науці, медицині, космогонії?

Деякі астрономи, космогоністи та філософи розв’язували проблему одним ударом:

— Життя, а особливо Розум, — випадок. Можливо, земне життя — чаклунський виграш у безмежній лотереї. Ми — самотні сіячі у нескінченному Всесвіті, тому всякі теревені про «пришельців» — дурні або й злочинні вигадки!

Навіть відомі фантасти, бризкаючи слиною, шаленіли:

— Якби навіть якісь там «пришельці» з’явилися, то хай вони пару місяців посидять на Плутоні, почекають, що ми вирішимо. Якщо не прилетимо до них на рандеву, то нехай забираються к бісовій матері і не потикаються більше сюди ніколи!

Усі ці крики прокляття і страху, ненависті та обурення я чую тепер, коли пишу ці рядки, в кінці двадцятого віку. І мені тяжко збагнути логіку мислення всіх тих людей — і минулих, і нині існуючих. Все ж так просто: ми — діти у неосяжному полі життя, бідні, заблукані діти. Що ми хочемо оберегти, яку суверенність? Думки? Почуття? Творення? Так, наші думки — лише калейдоскопічне перемішування вікових стереотипів релігії або прагматизму, почуття — злегка «облагороджені» звірячі пристрасті, творення — згиджена, засмічена планета, що задихається від результату нашого пізнання та технології...

Але тоді, в ті довоєнні роки, коли ще ці дорослі думки не ворушилися в моїй свідомості, я сприймав від улюбленого наставника, від блакитноокого Ойра-хана майже непомітні поштовхи для думання й діяння, такі прості й стихійні, як вітерець, як хмаринка, як дзюрчання джерела.

Пам’ятаю один весняний день, коли зі мною трапилося чудо. Я після уроків у школі гуляв у свого товариша Юрка Коробенка в саду. Його батько Лаврін Йонович розколочував у відрі з водою гній та кал, виливаючи цю суміш під яблуні. Запах, ясна річ, був далеко не парфумний. Помітивши мою гримасу, добродушний учитель сказав, усміхаючись:

— Смачні яблучка любиш? Ясно — любиш! Хто їх не любить... Хочеш добути гарний плід — не бійся порпатися