Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

почав Зорін. — Неприємності почалися з гіперперельотів. Десятки років ізольований у титановій коробці, не чуючи голосу Землі, оточений все тим же десятком товаришів по польоту…

І люди не витримували. Спершу з’являлося роздратування, бажання нікого не бачити. А потім чорний космос вривався в людину, і вона розчинялася в ньому, стаючи його часточкою без волі, без розуму. Хотілося вирватися з тісної шкаралупи корабля, яка пригнічувала своєю замкнутістю. Людина кидалася до люка й відкривала його, якщо їй не встигали перешкодити. І, звісно ж, ураз гинула в порожнечі. Виходили з ладу автомати. Дехто пробував підірвати корабель хитро, обачно…

Усяке бувало. Ми втратили отаким чином п’ять кораблів. Найстрашніше, що безумство переходило на інших. Один тягнув за собою другого, і так весь екіпаж. Розумієте? Про це захворювання ми довідалися від штурмана шостого корабля. Він чомусь не збожеволів і зумів посадити на Землю корабель, де з екіпажу лишилося кілька чоловік. Скільки хоч морочилися з ним психологи та лікарі! Всі хотіли дізнатися, чому він не втратив стійкості. Отоді й було створено комісію по відбору кандидатів у міжгалактичні польоти.

Як тільки не випробовували людей! Тут тобі і “камера мовчання”, й аварійні ситуації, і пекельний шум, і гіпноз. Усього не перелічиш. Але… Ми заходили дедалі глибше в космос, і кораблі не повертались. Не всі, звичайно… Та… Ми вже знали, чому. Всі вони кажуть, — він кивнув на принишклу молодь, що вочевидь прислухалася до його слів, — техніка, електронний психолог. Була техніка і в комісії. Непогана. Навіть думки читати вміли. А користі? Випробовують людину. Залізне здоров’я, сталеві нерви. У космос рветься. А потрапить туди — і міняється. На Землі, навіть у “камері мовчання”, він же чудово розуміє, що навкруги своє, рідне. А в космосі мимоволі починаєш думати про нескінченність простору. Навіть на екран дивитися не треба.

“Слід посилати людей, захоплених розв’язанням яких-небудь важливих проблем. їм просто не буде коли думати про космос”, — вирішила комісія. Підібрали. Послали. Те саме. Розв’язує людина яку-небудь проблему. А потім раптом беруться їй у голову сякі-такі думки. У ракеті мине рік, а на Землі — десятки, згідно з теорією відносності. За десятки літ проблему розв’яжуть і без нього. Навіщо ж її розв’язувати? А варто було з’явитися сумнівам, ваганням — і космос вривався в людину. Гостра болісна туга за Землею, потім тупа байдужість і, як наслідок, — загибель у порожнечі чи безумство.

Комісія опинилася в безвиході. І тоді на засідання прийшов Лікі. Маленький, сухорлявий, з червоним гостреньким носиком. Лікі прославився як найзапекліший противник електронної медицини і великий нелю-битель усіх і всіляких конгресів, дискусій і кристалів, що вміють говорити.

“Марна витрата часу, — пояснював він своїм студентам. — Базікають і обговорюють ті, кому більше нема чого робити. А кристали створюються переважно для того, щоб висловити свою думку. Без кристалів хто їх слухає? Купка фахівців, та й то не завжди. А сховища переповнені. Чого? Ні, якщо вже вам є що сказати, висловіть колегам, друзям і працюйте. Робота сама скаже про себе. Туманна термінологія приховує убогість думок. Навіщо фахівці винаходять надскладну мову, незрозумілу для невтаємничених? Тільки для того, щоб ніхто не міг збагнути, що говорять вони нісенітниці, нікому не потрібні, а тому — шкідливі. Щоб витрачати енергію, певна річ. Що ж до електронних бовдурів, якими зараз так модно підміняти живих лікарів, то вони годяться лише для ремонту заіржавілих автоматів. Людський мозок, — тут голос Лікі ставав ніжним і задумливим, — це таке складне і досконале створіння природи, що замінити його гайками чи дротом не вдасться ніколи.”

Лікі вочевидь перебільшував. При створенні найскладніших електронних машин давно вже ніхто не користувався гайками і дротом. Але, з іншого боку, навіть при сучасному рівні розвитку науки багато таємниць нервової системи залишаються нерозгаданими. А не розгадавши їх, хіба можна створити модель людського мозку? Чи не так? — запитав Зорін у юнака, який поїдав його очима.

— А чи треба? — відповів той.

Зорін стомлено махнув рукою.

— Старе, — мовив він сумно: — Ви не оригінальні, юначе. Машини, машини… Для машин хіба? А якщо для людини, тоді вони повинні бути помічниками, розумієте? Не вищими за людину.

— А чому б і ні?

— А тому, — розсердився Зорін, — що в них буде своя, машинна психологія. Вони створять машинну цивілізацію, в якій не буде місця для людини.

— Ви маєте на увазі оклахомський експеримент? — запитав я.

— Не тільки. їх було кілька. Про це мало хто знає. Машини знищили своїх творців. Організовували механічні армії.

— Але ж у них можна закласти принцип “не чинити шкоди людині”, — заперечила дівчина.

— Закладали, — понуро відповів Зорін, — я сам брав участь у цьому. Але вся біда в тому, що машини створюють за принципом самопрограмування. Інакше не вигідно. От вони й самопрограмувалися так, щоб цей принпиц виключати як нераціональний з їхньої точки зору.

— То що ж, відмовимося від машин? — з викликом запитав юнак.

— Навіщо? Тількі не треба підміняти ними людського мозку. Він неповторний. І Лікі це довів.

— Я підібрав для вас кандидатів, — оголосив він комісії. — Впевнений: це те, що вам треба.

Лікі не дуже любили в офіційному науковому світі, але про людину судять по результатах її роботи. Правда?

А Лікі досягав успіху там, де пасували найкращі психологи, з найкращим обладнанням, до речі.

Зорін скоса поглянув у бік юнаків. Ті мовчали.

— Комісія випробувала кандидатів на коефіцієнт придатності.

— Що це таке?

— Розумієш, кандидата досліджували сотні фахівців і машин, давали йому оцінку, а електронний мозок, підрахувавши оцінки, як на стародавніх змаганнях із гімнастики, вивів загальний бал. Найбільший бал був 100.

— Його, здається, не набрав ніхто. Людей, що мали бал нижчий за 90, у космос не брали. Так от, комісія випробувала кандидатів і розвела руками. Жоден із них не набрав більше як 70. Лікі розізлився.