Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

Мені нікого не треба вбивати, щоб наїстись. Енергії у мене вдосталь.

— Ти стаєш самостійним, — майже спокійно відповів Диктатор, але його пальці, що стискали бильця крісла, несподівано побіліли. — А чи пощастило тобі найголовніше — переконати людей, щоб вони вступали в твої легіони? Для початку ти міг би використати гурт підлітків, яким допоміг вкрасти автомобіль.

— Це неможливо.

Їх вистежила поліція?

— Ні. Вони перебили один одного, домагаючись того, що забрали в іншого.

— Шкода. А інші люди?

— Я розмовляв з багатьма, але кожен з них завойовує свій світ, і ніхто не хоче гинути на війні.

Диктатор забарабанив пальцями об стіл.

— Раби! Стадо! Але я передбачив це. У мене готовий новий план. Ти проникнеш на склад, вкрадеш з контейнера водневу бомбу і кинеш її, куди я вкажу. Почнеться війна, мобілізація — і ми матимемо армію.

— Не хочуть добром, поженемо силою? — запитав сигом, і його голос видався Диктаторові незнайомим.

— Ми захопимо сусідні країни — і колесо закрутиться. Аби тільки виграти війну. Тоді почнемо будувати…

— Табори смерті? — перебив його сигом. — Це вже було. І всі знають, чим скінчилося.

— Звідки тобі відомо?

— З книжок.

— Але другий закон програми забороняв тобі відвідувати бібліотеки.

— Ти дав мені розум. Про яку ж програму йдеться? Розум — це і є програма. Я не хочу сіяти зло. Це негуманно.

Диктатор докірливо похитав головою. Його біляве волосся впало на лоб, із-за нього, наче з-за кущів, пильнували сторожкі голубі очі.

— Що я чую? Ти повторюєш чужі слова?

— Можна вживати різні слова. Але поняття “добро” і “зло”, “гуманність” і “негуманність” точно відповідають поняттям “розумно” і “нерозумно”. Це дуже проста істина, я радий, що нарешті зрозумів її.

— Що ти ще зрозумів? — запитав Диктатор, відчуваючи, як у ньому зароджується лють, росте, підступає до горла. — “Тільки б стогін не вирвався назовні”, — подумав і висунув шухляду стола, в якій блиснув пістолет.

— У тебе тремтять губи, — здивовано сказав сигом, підходячи ближче. — Невже ти боїшся?

Диктатор ковзнув поглядом по портретах предків, по суворих пихатих обличчях завойовників, і раптом йому вдалося, що і в них тремтять губи.

І ще я зрозумів, що коли наші нещастя, обмеженість, смерть обумовлені програмою, — незворушно вів далі сигом, — то ворог той, хто створив нас саме такими. Треба самим змінювати програму. І самим створювати себе.

Шухляда висунулася ще трохи. Рука звично стиснула пістолет.

І нам більше не потрібен Диктатор.

Гримнув постріл.

Кілька секунд сигом стояв над трупом у роздумі. Нарешті мовив:

— Це розумно.

“НАСТАНЕ ДЕНЬ…”
Оповідання
1

Катерина Михайлівна зібралася вже звично згорнути газету. Погляд ковзнув по заголовках, затримався на рубриці “Вірші наших читачів”. Не варто було підкреслювати, що їх творили непрофесіонали, — подумала вона. — Можливо, ці вірші й не потребують скидки. В крайньому разі, під добіркою дали б коментар…”

Погляд спинився на заголовку одного з віршів — “Нащадкові”.

її пройняв легкий дрож. Чому б то? Хіба мало є віршів з однаковою назвою? І все-таки… Хвилюючись, Катерина Михайлівна прочитала перші рядки:

Настане час — спливуть тривожні роки —

І космосу славетний капітан,

Нащадок мій, веселий, ясноокий…

Газета затремтіла в руках. Рядки почали підстрибувати… Ніяк не могла розгледіти підпис. Думка плуталась і ніби теж тремтіла. “Того не може бути, — думала вона. — Бути не може! — твердила стократ. — Щось я переплутала. В газеті інші слова. А ці — з пам’яті…”

Вона спробувала знову — спокійно — прочитати вірші, та дрож проймав дужче. Літери миготіли перед очима.

Настане час — спливуть тривожні роки —

І космосу славетний капітан,

Нащадок мій, веселий, ясноокий,

На Марс спрямує свій ракетоплан.

Метеорити будуть ніби птахи…

Рука з газетою опустилася. Сива жінка з тонкими блідими губами незряче дивилася кудись у вікно і продовжувала читати:

…Кружляти й розбиватись об броню,

І Землю всю — сріблясту та блакитну,

В прожилках рік, далеку, близьку, рідну

Побачить мій нащадок…

Опам’ятавшись, піднесла газету до очей — пересвідчитись. Так, надруковано саме ці рядки. Ті самі вірші, які берегла в себе на аркуші з учнівського зошита. Б єдиному примірнику. Крім неї, досі їх ніхто не читав, як і останнього синового листа. Як же вони опинилися у газеті? Випадковий збіг? Хтось інший створив те ж саме? Чи таке можливе? Ймовірність збігу вкрай мізерна. її не варто і враховувати.

Катерина Михайлівна знайшла підпис під віршем. Дивний підпис — “Екс. 16-9”. На псевдонім не схоже…

Вона підійшла до телефону, кілька разів настійливо набрала номер, доки юначий голос відповів:

— Редакція.

— У сьогоднішньому номері ви надрукували вірші читачів, — сказала вона і змовкла.

— Так. То що? — хвилювання передалось і співрозмовникові.

— Під ними підпис — “Екс. 16-9”.

— Пам’ятаю. — Тепер у його голосі вчувалася настороженість. Він очікував, що вона ще скаже. Мовчання ставало напруженим, як напнута линва. Адже він не знав, що має справу з досвідченою вчителькою. Нарешті співбесідник здався:

— Вам сподобалися вірші?

— Ви хочете знати тільки це?

Вона правильно визначила, що журналіст ще молодий і недосвідчений. Розподіл ролей стався так блискавично,