Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

всюди кождий дах ся прикрасив;

А в кого жінки й доньки є, най зійдуться тут,-

Тут покраєсь і готове до шиття си заберут.

 

Браму виставимо з воску, що булось на що дивить,

Висипать піском подвір’я й яличками обсадить,-

То буде вже ваше діло: по роботі вечорами

Все те зробите за тиждень. І щоби ніхто між вами

 

Від роботи не втягався, пам’ятайте. А щоб ви

Тож якось в пристійнім строю перед цісаря прийшли,

Не в такім отсе курманню, то зробити кажу я

Для всіх вас однакий мундир з воскового полотна.

 

Шапка, і штани, і блуза - десять ринських,- як самі

Видите - незначна сума, а вже треба вітчині

Й найяснішому цареві принести тоту офіру,

Щоб му гідно заявити нашу щирість, нашу віру…»

 

«Пантруйся, сину, тих людей, що слово…»

 

 

Пантруйся, сину, тих людей, що слово

«Посвячення» все мають на язиці.

Що все зовуть тя до якогось бою!

Бо амінь, амінь, кажу ти, мій сину,

Волом варт бути той, хто посвячаєсь,

І все найдеться майстер, що му роги

Озолотить, і поведе пред вівтар,

І в добрій вірі, мов вола, заріже…

 

«Воле моя золотая…»

 

 

Воле моя золотая,

Коли ж тя побачу,

Ід зболілій своїй груді

Грудь твою гарячу,

Оживляючу притисну,

Запахущим твоїм

Віддихом освіжу душу,

Зв’ялену в неволі?

Ах, коли ж свобідним оком,

Незамгленим оком

В теє небо лазурове

Весело, широко

Зможу глянути й сердечно -

Тихими сльозами

Повітати край свій любий…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

«Молотять день і ніч - не жито…»

 

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Молотять день і ніч - не жито,

А людські мізки й душі скрито.

Де ран не бачиш, аж вкінці

Зміркуєш: отсю душу вбито!

 

Я вирвавсь з того пекла. Й як

Прожив я десять літ у ньому!

Морозить душу зимний ляк,

Не віриться собі самому,

Чи дійсно все було се так,

Як згадуєсь? Кошмар скажений

У гарячковім сні, мабуть,

Не давить так, як тут у мене

Згадками здавлюється грудь.

Чого, чого я в тих літах

Не витерпів! Спершу важкая

Борня за хліб, за цент, за дах,

За те, що з кождим днем тікає

І знов вертає. І яка ж

Була важка вона для мене.

Ота борня! Як часто аж

Додолу гнула! За студене

Й гаряче, як то кажуть, я

Хапати мусив, голод, холод

Зносити, сну, всіх втіх життя

Зрікатись, вічно, як той молот,

У кузні там товкти, товкти

І бігать, дбать, запопадати,

Зносить докори, примхи, страти,

Та не втомлятись, не ставати,

А все лиш далі, далі йти!

Бо ця борня за хліб насушний

Не ціль моя була, о, ні!

Я працював, як раб послушний,

Щоби для іншої борні

Здобути средств. Я був студентом,

Бажав науки і знання

І кождим дорожив моментом,

Щоб здобувати їх, щодня

Їх обсяг пильно розширяти

І духом поле проміряти,

Котре від тисяч літ людство

З безмірним трудом розорало,

Слізьми і потом поливало,

Росило кров’ю під засів

Добра і правди, для таємних,

Далеких, прийдешніх часів.

О, скільки радощів надземних,

І чистих розкошів, і втіх

Зазнав я при всім своїм горі,

Вглибляючись, як тільки міг,

В той ясний світ, де, наче зорі

Палкі, величні, чарівні,

Людства учителі високі,

Герої духу, і пророки,

І мученики у борні

Тьми з світлом сяяли мені.

Я чув, що кріпшаю душею,

Росту, яснішає мій зір,

Над гамірливою глушею

Підношусь, що лінивий звір,

Жорстокий, злий, в моїй природі

Маліє, втишуєсь, дріма,

Бо у величному поході

Ідей йому гуляти годі,

Для нього місця там нема.

 

Щасливі дні, щасливі ночі,

Коли при свічці лойовій,

Хоч мерзли пальці, сліпли очі,

У цюпці темній та вогкій,

Забувши голод і утому,

Я так над книжкою сидів,

Гуляв у царстві золотому,

А зір розіскрений глядів

В безмірні, ясні горизонти,

І бачилось, що й сам ти в них:

І Епіктет - ти, Ціцерон - ти,

Спінози голос ще не втих,

Іще тремтить в душі, і враз ти

З Джорданом Бруном на кострі,

І спільно з Кантом ось розтряс ти

Онтологічні хитрі снасти,

Надлюдські привиди старі.

 

Та я не розкоші самої…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

«Був вечір, ми в казні вже спати лягли…»

 

 

Був вечір, ми в казні вже спати лягли,

Коли нам на цувакс його привели.

Нещасне то стало таке край дверей

Мале. Ключник крикнув: «Ну, спати, єврей!»

«Ти відки?» - спитав його Герш-конокрад.

Поглянув спідлоба і крок зробив взад.

«З Смерекова».- «Але тя в Львові взяли?» -

«Ні, нині мя пішки з села привели».-

«І босо?» - «Та босо».- «І в холод?» - «Та так».-

«А за що?» - «За крадіж із вломом».- «Он як!»

На тім протокол той злодійський скінчився,

Жидку постелили, він в клубок скрутився,

Мов песик, і ліг, та ще довго дзвонив

Зубами і трясся, пок сон го зломив.

Сидів він із нами щось з місяць. По хвили

Оговтавсь, і в