Читати книгу - "Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький"

звелiв викотити з льохiв кiлька бочок горiлки, напував простих козакiв горiлкою, справляв для їх багатi обiди, сам частував козакiв, сам пив й прикидався п'яним, щоб пiдiйти пiд козацькi норови, бо Виговський не любив пити i нiколи не був п'яний.

В недiлю 24 серпня довбишi вдарили на раду. Козаки рушили в двiр. Як тiльки двiр став повний козакiв, ворота навiщось зачинили. Багато козакiв i сила хлопiв зостались за ворiтьми.

З дому вийшов Юрiй з булавою в руках. За ним несли бунчук, обтiнюючи його голову.

- Панове рада! Дякую вам низько за гетьманський уряд, котрий ви менi дали, пам'ятаючи мого батька, але я ще молодий i недосвiднйй, i не менi пiдняти й знести на собi вагу гетьманського уряду. Вибирайте собi за гетьмана iншого, старшого i вартнiшого за мене. От вам булава й бунчук!

Юрiй поклав гетьманськi клейноди на стiл, поклонився i пiшов в дiм. Пiсля Юрiя вийшов Виговський, подякував козакам за честь, зрiкся писарського уряду, поставив на стiл чорнильницю i одiйшов в дiм. Обозний Носач поклав на стiл свiй пернач та печатку, поклонився i одiйшов.

Гетьманська булава лежала на столi серед двору, i багато було таких, що хотiли її взяти, та не насмiлились без волi народу.

Тим часом за ворiтьми пiднявся шум, неначе там шумiв бiр або загуло море на вiтрi. Пiднявся крик стовпища, котрого не пустили в двiр, котре догадалось, що ворота зачинили зумисне, щоб нiкого не пустити на раду. Галас, шум все дужчав та дужчав. За ворiтьми неначе заклекотiло море в час бурi мiж скелями.

- Бий ворота! ламай баркани! - кричали козаки за ворiтьми. - Висаджуй ворота! Нас не пускають на раду!

Хлопи кинулись висаджувати ворота. Осавули швиденько завештались помiж козаками i похапцем питали:

- Кого хочете вибрати собi за гетьмана?

- Хмельниченка! Нехай Хмельниченко бере булаву! - крикнули козаки.

Юрiй вийшов з дому i сказав, що йому треба їхати до Києва i вчитись в академiї.

Тодi вихопився якийсь сотник i гукнув.

- Нехай Хмельниченко держить бунчук та булаву при собi, а командувати вiйськом буде Виговський i на той час буде брати булаву й бунчук з рук Хмельниченка.

- Дайте менi час подумати, - обiзвався Виговський.

Рада дала йому часу три днi.

В середу 27 серпня довбишi знов вдарили на раду. Знов зiбралась рада в гетьманському дворi. Рада знов викликала Виговського i просила його взяти булаву на той час, поки Юрiй скiнчить науки i дiйде до повного зросту. Виговський все кланявся i зрiкався. Спустивши очi вниз, з покiрливим видом, з сльозами на очах вiн дякував радi за честь, одмагався i просив вибрати за гетьмана кого здатнiшого.

"Чи виграю, чи програю? чи виграю, чи програю?" - вертiлось в його головi, неначе якийсь маятник стукав i вибивав в його душi цi слова, стукав, не перестаючи, настирливо, уперто, надокучливо, а серце в грудях стукотiло, кидалось, неначе рвалось, хотiло вирватись з грудей. Виговський ждав, що от-от настане одна мить, коли вiн або все програє, або все виграє. Вiн усе кланявся та одмагався, говорив тихо, спокiйно, але почував, що його руки й ноги дрижали, неначе в пропасницi, що йому забиває дух, душить у грудях. Йому здавалося, що йде битва кругом його, що вiн сам у битвi десь на Жовтих Водах або пiд Корсунем, що настає час, коли битва буде або виграна, або от-от буде програна. Але як Виговський одмагався i кланявся, козаки ще бiльше просили його взяти часово булаву. Роздратованi упертiстю писаря, козаки почади вже, по-козацькому звичаю, закидати на лайку. Тодi Виговський, нiби знехотя, присилуваний волею ради, згодився взяти часово булаву. Рада крикнула радiсно. Цей крик неначе воскресив Виговського. Вiн весь задрижав на радощах.

Тодi Виговський сказав:

- Як же менi прийдеться пiдписуватись, доки Хмельниченко буде вчитись в Києвi, доки вiн стане станiвним чоловiком?

Тодi з гурту вихопивсь якийсь прихильник Виговського i промовив:

- Нехай пан Виговський пiдписується так: "Iван Виговський, гетьман на той час, вiйська Запорозького", бо коли в його будуть клейноди, то правдивим гетьманом буде вiн.

- Добре! Нехай буде так! - гукнули козаки. Виговський взяв булаву i сказав так:

- Ця булава доброму на ласку, а злому на карнiсть; а манити в вiйську я нiкого не буду, коли ви мене вибрали за гетьмана. Вiйсько Запорозьке без страху не може бути.

На радi в Чигиринi були не всi козацькi полковники, i ця рада могла здаватись нiби не зовсiм законною. Виговському хотiлось таки, щоб уся старшина настановила його правдивим гетьманом. Вiн оповiстив знову раду у Корсунi на 25 сентября. З'їхались усi полковники i сотники, прибув i польський посланець Казимир Беньовський та Юрiй Немирич, овруцький староста, шляхтич православної вiри. На цiй радi вибрали й затвердили Виговського на гетьманствi.

Взявши гетьманську булаву, Виговський зараз поїхав в Гадяч i викопав з землi закопаний гетьманом Богданом в Гадяцькому замковi великий скарб, цiлий мiльйон талярiв. Виговський вважав на цей скарб як на козацький, скарбовий, а не за власний, Богданiв. Цей скарб Виговський задумав тратити для своїх замiрiв, щоб оддiлити Україну од Москви i оддати в пiдданство польському королевi; думав за Богдановi таляри найняти орду, найняти в свiй Чигиринський полк нiмцiв i ходачкових шляхтичiв для своєї особистої оборони.

Виговський вернувся в Чигирин щасливий, веселий, вдоволений. Вiн перебрався з своєї тiсної убогої кватири в палац померлого гетьмана, новий, гарно убраний, просторний, вважаючи на палац як на скарбове добро, як на палац гетьманський, ранговий. Високо пiднявши голову, вiн гордо походжав по просторних свiтлицях, устелених перськими килимами, обвiшаних дорогою збруєю, дорогими рушницями, шаблями, прикрашених полицями, на котрих лиснiли срiбнi та золотi миски, жбани, тарiлки, кубки, пугарi та чарки. Смiливi думи заворушились в його головi, замиготiли, як блискавки в темну нiч. Власть, слава, честь, золото i срiбло, багатство, блиск, iдеали полiтичнi, щастя України, просвiтнiсть - все це натовпом товпилось в його головi, змiшалось в думах, як золото й срiбло, пересипане перлами, облите огнем блискавки. Думи тривожили гетьмана, не давали спокою, то шугали орлами, то линули пташками, заслiплювали його, забивали памороки.

"Ой думи мої, думи, золотi мрiї! аж тепер ви справдитесь, як пишнi золотi сни. Тепер сила в моїх руках! Тепер я поверну назад колесо iсторiї України!