Читати книгу - "Повія, Мирний"

а в ме­не i ба­га­то лишнього, та на­що во­но, ко­ли твоя ду­ша не на мiс­цi, ко­ли ди­ви­ти­ся на нього не хо­четься, не ра­дує во­но очей моїх, сер­ця зав'яло­го?!

Загнибiдиха за­мовк­ла. Сiв­ши ко­ло сто­лу й пiд­пер­ши го­лову ру­кою, во­на за­ди­ви­ла­ся у вiк­но, над­вiр. День був яс­ний, сон­це тiльки що пiд­би­ло­ся; про­ме­няс­тi па­си ко­со пе­ре­рi­зу­ють усю ха­ту, осi­да­ючи аж бi­ля по­ро­га зо­ло­тим пiс­ком; а там, за вiк­ном, над­во­рi, свi­ту-свi­ту - аж ди­ви­ти­ся бо­ляче. А Ззгни­бi­ди­ха ж то й не змельне нi­ку­ди; як уп'яла свої бла­кит­нi очi в яс­не со­няч­не свiт­ло, та там во­ни й пото­нули… Що во­на ба­чи­ла там, що ви­див­ля­ла­ся? Своє мо­лоде жит­тя, свою дi­воцьку до­лю?.. Хрис­тя ди­виться на неї, на її блi­де зас­му­че­не ли­це, на її бла­кит­нi за­ду­ма­нi очi. Сон­це пря­мо па­да на неї, об­дає й об­си­пає своїм iск­рис­тим свi­том; i здається Хрис­тi - то са­ма гос­по­ди­ня так свi­тить, са­ма го­рить тим яс­ним са­моц­вi­том…

- Гей! - до­но­ситься ох­рип­лий з пе­ре­пою го­лос з кiм­на­ти. Заг­ни­бi­ди­ха струс­ну­лась, ско­чи­ла й по­бiг­ла. Хрис­тi здалос­я, на­че чор­на хма­ра зра­зу на­су­ну­ла: i сон­це свi­те - та не так, як хви­ли­ну на­зад то­му свi­ти­ло; i ха­та мов не та, ти­ха та спо­кiй­на, - а вчо­раш­ня ха­та, де бен­кет, роз­вер­нув­шись, гу­кає п'яним гу­ком, де її мор­до­ва­но… У Хрис­тi сер­це за­би­ло­с­я важ­ко та труд­но. Знi­чев'я во­на ки­ну­ла­ся до пе­чi: то од­туле зас­лiн­ку, по­ди­виться в чор­нi че­люс­тi, то зно­ву затул­е… Це - ухо­пи­ла вi­ник i по­ча­ла ви­мi­та­ти пiч.

Загнибiда увiй­шов у кух­ню, по­то­чу­ючись. Одут­лу­ва­тий, за­куст­ра­ний, вiн став се­ред ха­ти, по­ну­ро ог­ля­да­ючи кру­гом се­бе. Заг­ни­бi­ди­ха ста­ла ко­ло пе­чi, зас­ло­ня­ючи вiд йо­го Хрис­тю.

- А та де? - зич­но спи­тав­ся Заг­ни­бi­да.

- Послала на ба­зар за буб­ли­ка­ми, - тор­ка­ючи ру­кою Хри­стю, од­ка­за­ла Заг­ни­бi­ди­ха. Хрис­тя ко­ло пе­чi при­сi­ла.

- Нащо? - га­рик­нув Заг­ни­бi­да, гост­ро гля­нув­ши на жiн­ку, i, по­хи­ту­ючись, по­вер­нув у свiт­ли­цю.

У Хрис­тi аж дух спер­ло в гру­дях, по­ки Заг­ни­бi­да допиту­вався; як же вiн пi­шов, а за ним i Оле­на Iва­нiв­на, во­на мер­щiй ти­хенько пок­ра­ла­ся у сi­ни, дос­лу­ха­ючись, що бу­де да­лi… "Ко­ли зно­ву здiй­меться бу­ча по-вчо­рашньому - ки­ну, уте­чу до­до­му!" - рi­ши­ла во­на.

Скiльки хви­лин прой­шло не­за­мут­ної ти­шi. Це зра­зу на­че у дзво­ни вда­ре­но.

- Жiнко! - гук­нув Заг­ни­бi­да.

- Я тут, - по­чув­ся її ти­хий, бо­лiс­ний го­лос.

- А-а… ти тут… А я ду­мав, пiш­ла ку­ди. Мо­же, ко­го кращо­го знай­шла?.. Га?.. Кра­що­го?.. Сi­дай отут про­ти ме­не, ди­вись ме­нi у вi­чi… Тiльки й доб­ра у те­бе, що очi… а то все - кат знає що!.. Ди­вись на ме­не! - ве­ре­ду­вав Заг­ни­бi­да.

- Та я ж див­лю­ся.

- Дивишся?.. Ди­вись, по­ти я не зас­ну… Ко­ли ти вiр­на жiн­ка, бо­гом да­на, ну, i ди­вись, i дог­ля­дай сво­го чо­ло­вi­ка!.. Ти ба­чиш - я п'яний… Ну, i дог­ля­дай ме­не. I зас­ну - дог­ля­дай… I за сон не ру­чай­сь… Бо я й сон­ний ус­та­ну i пi­ду до дру­гих.

- Що ж ме­нi ка­за­ти? Твоя во­ля, твоя й си­ла! Уже ж я те­бе не вдер­жу.

- Не вдер­жиш? А дер­жиш… О-о, ви гар­нi! Всi ви гар­нi та ти­хi… А сто чор­тiв по сто гнiзд зви­ли у ва­шiй прок­ля­тiй ут­ро­бi!.. Нi са­мi не жи­ве­те, нi дру­гим не даєте жи­ти… Ма­ло вас би­то, ма­ло вас вче­но… он то що!..

Далi йо­го го­лос обiр­вав­ся - за­тих. Хрис­тя дов­го дослуха­лася, та вже бiльше нi­чо­го не вчу­ла; ко­ли-не-ко­ли тiльки до­но­си­ло­ся до неї важ­ке зiт­хан­ня та плач… Хрис­тя на па­ль­чи­ках пок­ра­ла­ся з сi­ней у кух­ню, з кух­нi - до свiт­ли­цi. Две­рi з кiм­на­ти бу­ли тро­хи од­хи­ле­нi, i Хрис­тя зазирнула­ в щi­ли­ну. Заг­ни­бi­да ле­жав на лiж­ку, зак­рив­ши очi й роз­кривши ро­та; йо­го ви­со­кi гру­ди важ­ко пiднiмали­сь та опус­ка­лись… Заг­ни­бi­ди­ха си­дi­ла про­ти йо­го. На її зблi­дло­м­у ли­цi ще вид­нi бу­ли слi­ди слiз; по­чер­во­нi­ли­ми очи­ма ди­ви­ла­ся во­на на йо­го; ту­га, скор­бо­та та несамови­та ­му­ка свi­ти­ли­ся ни­ми…

Несподiвано вда­ре­но в цер­ков­но­го дзво­на. Зич­но i го­лосно роз­ко­тив­ся йо­го товс­тий гук… Хрис­тя ки­ну­лась; ки­нулась i Заг­ни­бi­ди­ха; Заг­ни­бi­да тiльки розк­рив очi, блик­нув на жiн­ку - i од­вер­нув­ся до стi­ни. Хрис­тя мер­щiй покра­лася на­зад у кух­ню.

Важкi дум­ки об­ня­ли її го­ло­ву, тяж­ка ту­га спо­ви­ла сер­це. Учо­рашнє ще сто­яло пе­ред нею; гiр­ке та об­раз­ли­ве, во­но ще не прой­шло, не утих­ло; а тут i сьогод­нiшнє пiд­но­ви­ло… Бо­дай ми не ро­ди­лись на свiт, ко­ли над на­ми отак зну­ща­ти­с­я!.. Он, ви­вер­нув­ся, як ка­бан, ве­ре­дує… А ти си­ди над ним, ди­ви­ся на йо­го за­ду­ту пи­ку, слу­хай йо­го вар­ня­кан­ня i, прок­ли­на­ючи, жди, по­ки зас­не вiн. Ко­ли б не грiх, прис­пав би те­бе - до­вi­ку не пiд­вiв­ся!..

Все зле i гид­ке, що за­таюється у чо­ло­вi­чiй ду­шi на самом­у днi, сплив­ло на­верх, зня­ло­ся: i гид­ли­вiсть, i не­на­висть, i ще щось, чо­го Хрис­тя че­рез хви­ли­ну са­ма зля­ка­ла­ся. Во­на за­ба­чи­ла здо­ро­вен­ний кух­ня­ний нiж на сто­лi… "Отим би те­бе прис­па­ти!" - уда­ри­ло їй у го­ло­ву… Прий­шов­ши до па­м'я­тку, во­на пе­рех­рес­ти­ла­ся. "I збре­де ж та­ке на дум­ку, тьфу!" - сплю­ну­ла во­на i по­вер­ну­ла гад­ки на що­ден­нi кло­поти. "Що ж це во­но бу­де? Хi­ба сьогод­нi нi то­пи­ти­ме­мо, нi ва­ри­ти­ме­мо?" Якось озир­ну­ла­ся - пе­ред нею сто­яла хазяй­ка. її чер­во­нi очi ще не про­сох­ли вiд слiз, блi­де ли­це бу­ло аж жов­то-зе­ле­не, ска­зать би - во­на днiв з п'ять нi на волос­ину не спа­ла або не­ду­гу­ва­ла з мi­сяць.

- Чи бу­де­мо сьогод­нi ва­ри­ти? - пи­тає Хрис­тя. А Заг­ни­бi­ди­ха бо­же­вiльне по­ди­ви­ла­ся на неї та як при­па­де до сто­лу, як за­ри­дає!.. На­че но­жем прой­ня­ла Хрис­тю наск­рiзь.

- Та го­дi, хоч не плач­те! - скрiзь сльози ви­мо­ви­ла Хрис­тя. - I чо­му я не про­па­ла ма­лою! - скрик­ну­ла Заг­ни­бi­ди­ха i вся за­тi­па­ла­ся…

З то­го ча­су мiж Заг­ни­бi­ди­хою i Хрис­тею нас­тав лад; ска­зать би, то­ва­рист­во, ко­ли б Хрис­тя бу­ла рiв­на; а то Хрис­тя завж­ди дер­жа­ла се­бе геть одс­то­ронь - i як чу­жа, i як мо­ло­д­ша, i як най­мич­ка. За­те Заг­ни­бi­ди­ха хо­ди­ла за Хри­стею, як за своєю мен­шою сест­рою. Ко­ли Хрис­тя за­бу­де що зро­би­ти - Заг­ни­бi­ди­ха са­ма зро­бе, а не на­га­дає. Пiс­ля свят во­на не тiльки уб­ла­га­ла чо­ло­вi­ка наб­ра­ти най­мич­цi на оде­жу, а са­ма пiш­ла й наб­ра­ла ра­зом на двi: бу­ден­ну i праз­никову. Прий­шло­ся ши­ти, - у Хрис­тi хоч ру­ка тро­хи й пi­джила, та па­лець бо­лiв, - Заг­ни­бi­ди­ха са­ма ши­ла, а Хрис­тi на­ро­би­ла мас­тi i кла­ла до пальця, щоб ско­рi­ше пiд­жи­ва­ло. Як нас­та­ли бу­ден­нi днi, то Заг­ни­бi­да хi­ба обi­да­ти та на нiч на­вер­не до­до­му, а то все на ба­за­рi, у крам­ни­цi. Заг­ни­бi­ди­ха i Хрис­тя са­мi до­ма. Упо­рав­шись ко­ло пе­чi, по­сi­да­ють ряд­ком, роб­лять що, ве­дуть по ду­шi