Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

нас підходить Ембер.

— То щось із цього росте на мертвих людях?

Вона не приховує остраху в голосі.

— Я не можу сказати тобі, що виросте над мертвим тілом. Хіба якщо воно швидко розкладається і живить рослини біля поверхні. Якщо ж тіло закопане глибоко, я нічого не дізнаюся. Це вже геть не моя сфера.

Девон штурхає рослини ногою.

— То що ми шукаємо?

— Знак, що хтось тут був. Що хтось копав землю.

— Ці рослини всюди.

Девон смикає ведмежу траву.

— Так. Але де ще всі три росли разом?

— Ніде.

— Чому? — я перевіряю землю на предмет чогось незвичного. — Чи радше чому вони більше ніде не ростуть разом?

— Бо не полюбляють одна одну — відповідає Ембер.

— Саме так. Рослини створюють власні гербіциди, що вбивають конкурентні види. Та щоб один вид переміг, треба певний час. Коли ти копаєш землю, то, по суті, обробляєш її, створюючи вільний простір для всіх рослин, які можуть тут висіятися.

Девон починає розуміти.

— І що тут?

— Швидше за все, нічого. Це була просто теорія.

— Давай перевіримо. Є лопата?

Цього я не планував.

— Не знаю, чи варто нам тут копати.

Мені не по собі від думки, що Челсі може лежати в мене під ногами.

— То що? Ми підемо до відділку і скажемо, що знайшли кілька гарних квіточок? — втручається Ембер. — Ліпше буде поїхати додому.

— Дай мені ключі, — каже Девон. — Я принесу лопату.

Я даю, майже не вагаючись.

Діставшись вершини пагорба, він кричить донизу:

— Прощавай, невдахо!

Я розвертаюся. Він хитає головою і регоче.

— Чим би ви двоє там не займалися, не баріться.

— Який же він придурок, — стогне Ембер, дивлячись на землю.

Гадаю, я знаю, про що вона думає: «Моя подруга справді тут?»

Девон поводиться як придурок, бо нервує. Для Ембер це відкриття може стати виправданням.

Безрадісним виправданням. Позаяк доки люди називали її здогади дурними вигадками, вона й сама припускала, що вони мають рацію.

Челсі може бути деінде, насолоджуватись щасливим життям.

Якщо ж Ембер має рацію... якщо я маю рацію... то Челсі гниє прямо під нашими ногами.

Я відчуваю, як плече Ембер торкається мого. Незграбно кладу на нього руку. Не знаю, що сказати.

— Мені шкода, що ти втратив подругу, — шепоче вона, певно, думаючи і про свою втрату.

— Мені теж. Шкода, що я не знав її ближче.

— Народ, щось ви надто довго. Чи надто швидко, — вигукує Девон, спускаючись із пагорба з лопатою в руці.

Він помічає в очах Ембер сльози й замовкає.

— Тут? — питає він, вказуючи на землю.

Ми відступаємо.

— Так, — кажу я. — Можемо спробувати й тут. А може, доведеться копнути на кілька футів нижче. Швидше за все, треба буде викопати кілька ям.

Девон підчіплює лопатою грудку землі, вириваючи з корінням рослини. Я оглядаю землю, намагаючись зрозуміти, чи її вже чіпали.

Девон вивертає ще одну лопату землі. Я підбираю жменю і починаю перебирати ґрунт пальцем, шукаючи якусь підказку. Це може тривати вічно.

Він припиняє копати.

— Хочеш, щоб я продовжив? — питаю я.

Девон мовчить, тож я підводжу очі. Він на щось дивиться. Ембер підходить до нього, потім раптом обхоплює його руками.

Вистачило всього трьох невеличких лопат землі в першому ж місці, де ми вирішили копнути.

Брудне, та його ні з чим не сплутати — там лежить блакитне пальто.

Ембер ховає обличчя в плече Девона. Не вірячи своїм очам, я переводжу погляд на нього. Він прикриває рота й хитає головою.

— Дідько. Сраний дідько.

Не знаю точно, хто з нас це сказав. Та знаю, що всі ми так думаємо.

Розділ 37

Рештки

Я нагадую собі, що перед нами лише шматок блакитної тканини. Ми не знаємо, чи це пальто і тим паче чи належало воно Челсі.

— Це вона? — питає Ембер, ніби ми з Девоном маємо що відповісти.

Девон опускає лопату й дивиться на мене.

Дотепер усе було лише теорією. Проте реальність відчувається як дивна суміш трепету відкриття та жаху.

Я приїхав до Гудзон-Крика, не маючи жодної зачіпки, лише з чистої здогадки, заснованої на найменш суттєвих даних. Моя інтуїція та МААТ вирішили, що тут є щось, що відповідатиме схемі смерті Джуніпер.

Зараз я дивлюся на можливий доказ. Аналітична частина мого мозку радіє; нейрони, що отримують задоволення від вирішення судоку, переживають чисту ейфорію.

Та чи це те, про що я думаю?

Це Челсі?

Девон злегка торкається пальта кінчиком лопати.

— Копаємо далі?

Мені хочеться одразу ж рвонути до поліції. Але з чим? Зі знімком пальта на телефоні?

Припустимо, нам вдасться переконати їх приїхати сюди, зробити те, що вони й раніше робили без особливого ентузіазму, та що як це лише шмат блакитної тканини?

Я виглядатиму ідіотом.

Є лише одне рішення.

— Треба глянути, що там під ним.

Девон нахиляється, щоб підняти пальто. Я хапаю його за зап’ясток.

— Стривай.

Я неодноразово робив так у полі чи в лабораторії, коли недбалі студенти втрачали голову.

Я дістаю зі свого маленького рюкзака пару латексних рукавичок і надіваю їх. Завжди тримаю їх при собі для роботи зі зразками, які можуть бути небезпечними чи які я можу знищити дотиком.

Я присідаю й обережно беру пальто. Маючи відповідні інструменти, краще було б очистити його від землі, перш ніж витягати. На випадок якщо воно розлізеться.

Я поволі тягну тканину, і вона починає вислизати з-під шару землі. На якусь мить застрягає, і мене починає нудити від усвідомлення, що пальто все ще може бути одягнуте на Челсі.

Обережними рухами я ще трохи витягаю пальто. Повітря наповнює їдкий сморід.

Девон розвертається, видаючи хрипкі звуки. Ембер прикриває рота рукою і відступає, але не відводить очей від ями.

У полі я натрапляв на безліч трупів різних істот, та це, певно, найгірший запах з усіх, які я досі відчував.

Я натягую футболку на рота та носа й повністю підіймаю пальто над землею. Воно геть пошматоване.

Спочатку я вирішую, що пальто просто розклалося; потім помічаю у тканині п’ять довгих розрізів.

Я відкладаю пальто й помічаю щось мармурово-біле.

Двома пальцями, як лопаткою, я змітаю землю, і над землею проступає передпліччя, зап’ястя та пальці.

— От лайно, — шепоче Девон.

Я мовчки дивлюся на руку, не впевнений, що