Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

з Ятвягами. Ця боротьба велася ним з великою жорстокістю: ятвягські оселі скрізь палено, а самих ятвягів винищувано. Справа закінчилась завоюванням Ятвягської землі і поділом її між союзниками (1254). Коли литовські племена уперше обеднав в одній державі князь Мендовг (1219—1264), Данило спочатку жив з ним в миру й навіть одружився був з його дочкою, але зріст сили Мендовга став здаватися йому небезпечним, і він з'аложив проти Мендовга сильну коаліцію з тевтонських лицарів і деяких литовських племен. Одначе війна не мала великих змірів, і вороги скоро замирилися (1254): Данило заручив свого наймолодшого сина Шварна з дочкою Мендовга, а Романові, що вернувся з своєї австрійської пригоди, Мендовг дав уділ на Білій Руси з Новгородком, Слонімом, Волковиськом та іншими городами. Тепер держава Данила й сфера його безпосереднього впливу поширились далеко на північ, аж до басейну Німана й Нарева.

Саме серед цих походів папа прислав Данилові через свого легата королівську корону. Готуючись до боротьби з татарами, Данило не хотів, щоб коло прийняття ним з папських рук королівської рони було багато шуму. Тому одже коронація відбулася тихо й скромно, на самій північно-західній окраїні Данилових володінь в Дрогичині (1253).

Тим часом уже наростав конфлікт з татарами. Він виник через т. зв. «Татарських людей», себто тих українських громад, які вибилися зпід безпосередньої залежности від своїх князів і піддалися сами під татарську зверхність. Питання про цих татарських людей звязується в нашій історичній літературі з питанням про Болоховську землю й Болоховських князів. Звістки про «Болохово» появляються в XII столітті, коли під цією назвою виступає область, у історики означують, як територію верхнього басейну річки Случи й Бога, отже більш-менш східню частину Волині, яка прилягає до північної Київщини. Уперше науково дослідив питання про Бо-ховців київський учений М. Дашкевич своєю працею «Болоховская земля», 1878 (і цілий ряд пізніших його статей на цю ж тему). На думку Дашкевича яку поділили Антонович, а пізніше Грушевський, Болоховці це було якесь українське племя, може з деякою домішкою туркського (чорноклобуцького) елементу. Вони жили на верхівях Случи, Горині та Богу й заховали до певної міри свою автономію, мали навіть якихсь своїх «князів». Галицький учений А.Петрушевич, а за ним і Ст. Томашівський вважали Болоховців за волохів. Галицькі вчені Д. Зубрицький, Іс. Шараневич і київський учений Н.Молчановський вважали Болоховців за зрущених половців і взагалі за племя туркське. Хоча Болоховці займалися хліборобством, але зберігали деякі кочовницькі риси й визначалися своїм опозиційним настроєм супроти своїх зверхників, галицько-волинських князів. Вони піддержували крамольних галицьких бояр в їх боротьбі з Данилом. Коли Батий ішов на Галичину, болоховці перейшли на його бік. Вони й далі залишилися в татарській протекції («сіяли для татар просо й пшеницю», як каже літопис), виплачуючи їм дань, а до Данила ставилися вороже. Мати цих «татарських людей» у себе під боком, здавалося Данилові дуже небезпечним. Він пішов на болоховців походом, поруйнував і попалив їхні городи, «розкопав їхні греблі», як і зазначує літописець, побрав багато людей у неволю. І таких репресій Данилові доводилося уживати ще не раз, бо болоховці вперто трималися своєї татарської орієнтації. За прикладом болоховців і деякі громади на Київщині й на Поділлю стали виломлюватися зпід княжої влади й переходити під татарську зверхність, воліючи платити легку дань татарам, нім нести всі тягари, звязані з послухом князю, якому доводилось вічно воювати й напружувати всі сили своєї держави для її оборони. Хоча про безпосередні причини конфлікту з татарами ми точно не знаємо, але можна догадуватись, що власне ота боротьба Данила з «татарськими людьми» викликала інтервенцію з боку татарських властей.

Представником Золотої Орди на Правобережній Україні був спочатку татарський воєвода Куремса. Піддержуючи анти-князівські рухи серед місцевого українського населення на Волині й на Поділлі, він зробив кілька походів, які мали скоріше характер воєнних демонстрацій, на Волинь і на Пониззя, але на ці походи Данило відповів новими карними експедиціями проти непокірних підданих отих людей татарських (1252—54). За кілька років замісць Куремси з орди було прислано нового воєводу Бурундая, з далеко більшими силами, і той почав тепер наступати на Данила (1259). Данило побачив, що не має сили протистати татарській перевазі й мусив скоритися. З наказу Бурундая він мусив сам власними людьми поруйнувати укріплення своїх міст — Володимира, Кремянця, Луцька, Львова та інших, мусив посилати свої полки татарам на допомогу в їх походах на Литву й на Польщу, одним словом, йому довелося цілком скапітулювати. Ніякої допомоги з Заходу не прийшло. Тепер держава Данила була позбавлена способів оборони і, як каже Грушевський, «найдорожча мрія Данила про боротьбу з татарами розвіялась як дим». Це зробило тяжке пригноблююче вражіння на Данила й мабуть прискорило його смерть (1264).

В особі Данила зійшов зі сцени безумовно один з найвидатніших українських князів. За такого вважає його однодушно наша історіоґрафія. Вже в галицько-волинському літопису знаходимо коротку, але яскраву характеристику Данила, як князя і як людини: "Ти же король Данило, читаємо там, — князь добрий, хоробрий і мудрий, іже созда городи многі, і церкви, постави, і украси ї разноними красотами, бяшеть бо братолюбієм свіяся з братом своїм Васильком: сей же Данило бяшеть вторий по Соломоні». Майстерну хактеристику Данила подає Костомаров: «Доля цього князя, пише він, мала в собі щось трагичне. Багато чого досяг він, чого не досягав жаден з українських князів, та ще з таким напруженням, якого не виніс би інший. Майже вся Україна, весь край, заселений українським племенем, був під його владою. Але не встигнувши визволитись зпід татарського ярма й дати своїй державі самостійне чіння, Данило тим самим не залишив і твердої запоруки цій самостійності на майбутнє. У відносинах до своїх західніх сусідів, як взагалі в цілій своїй діяльності, Данило, завжди відважний, неустрашимий, але разом із тим великодушний і добрий до наївности, менше всього був політиком. У всіх його вчинках ми не бачимо й сліду хитрощів, навіть тих хитрощів, яких уживає людина, щоб не дати себе одурити. Цей князь уявляв собою повну протилежність обережним і хитрим князям східньої Руси, котрі, при всій ріжноманітности своєї вдачі, засвоювали від своїх батьків та дідів політику грошів та насильства, і звикли не розбіратись в засобах за-для досягнення мети. Особа Данила Галицького зостається благородною, найбільш симпатичною постаттю в цілій старій українській історії».

Грушевський, хоч і вважає постать Данила трохи ідеалізованою прихильним до нього літописцем, але віддає належне його витривалості, з якою він виборював собі свою отчину, ріжносторонності