Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Кобе. Хоч невелика твоя заслуга, що я зосталася живою.

— Гоні, — грізно озвався Джош притишеним голосом. У ньому було стільки ж утоми, скільки й злості.

— Він утік, батьку. Звалив свого противника, а потім обернувся і втік. Якби допоміг нам тоді, нічого цього не було б. Ні поламаної руки Пайпер, ні твоєї розбитої арфи. Він утік.

— Але він повернувся. Навіть не думаймо, що трапилося б, якби він цього не зробив. Може, нам і дісталося, та однаково можеш йому подякувати, що ти ще жива.

— Нема за що дякувати! — гірко відповіла вона. — Мить відваги — і він зберіг би наші засоби до життя. А що ми тепер маємо? Арфіста без арфи й дударку, яка не підніме руки, аби втримати свій інструмент.

Я підвівся і відійшов геть. Раптом відчув надмірну втому, щоб слухати Гоні, і надмірну нехіть якось виправдовуватися. Натомість стягнув два тіла з дороги та поволік їх до дерну над річкою. У надвечірньому світлі повернувся в ліс і знайшов Нічноокого. Він уже подбав про свої рани краще, ніж це зробив би я. Я пробігся пальцями по його хутрі, витягаючи колючки й уламки ожинових лоз. Трохи посидів біля нього. Він ліг, поклавши голову мені на коліна, а я почухав йому вуха. Це й усе спілкування, якого ми потребували. Тоді я встав, знайшов третє тіло, вхопив його за плечі й потяг крізь ліс до двох інших. Без жодних докорів сумління обнишпорив їхні кишені та капшуки. У двох знайшлося лише по жмені дріб’язку, але третій, з мечем, мав у капшуці двана­дцять срібняків. Я взяв його капшук і додав туди решту монет. Узяв також його пошарпаний мечовий пояс, піхви, підняв з дороги меч. Тоді, доки повністю не стемніло, збирав річкове каміння і складав його спершу довкола тіл, а потім поверх них. Закінчивши, спустився до краю річки, вимив долоні та руки, сполоснув водою обличчя. Зняв сорочку, змив з неї кров, тоді натяг знову, холодну й мокру. На якусь мить мої синці перестали щеміти, але пізніше через холод м’язи почали заклякати.

Я повернувся до маленького вогнища. Зараз воно осявало обличчя людей, що сиділи довкола нього. Діставшись туди, я взяв Джоша за руку і вклав у неї капшук.

— Може, цього вистачить, щоб допомогти вам, доки не зможеш замінити свою арфу, — сказав я йому.

— Гроші мертвих для очищення совісті? — пирхнула Гоні.

Моє розсмикане терпіння остаточно урвалося.

— Вважаймо, що вони вижили. Тоді, за бакійськими законами, мали б щонайменше сплатити вам відшкодування, — підказав я їй. — А якщо це й далі тебе не влаштовує, кинь ті гроші в річку, мені байдуже.

Я ігнорував її куди завзятіше, ніж вона мене. Попри біль і судоми, розстебнув мечовий пояс. Нічноокий мав рацію: мечник був значно більший від мене. Я поклав пояс на шматок дерева і ножем пробив у шкірі нову дірку. Закінчивши, встав і прип’яв меча. Приємно було відчувати його вагу при боці. Я вийняв клинок і оглянув його при світлі вогнища. Не те щоб розкішний, але практичний і міцний.

— Звідки це в тебе? — спитала Пайпер. Її голос був трішки непевним.

— Я забрав це у третього чоловіка, в лісі, — коротко відповів їй.

Знову сховав меча в піхви.

— Що це? — спитав арфіст Джош.

— Меч, — відповіла Пайпер.

Джош повернув до мене затуманені очі.

— У лісі був третій чоловік із мечем?

— Так.

— І ти вбив його, а меча взяв собі?

— Так.

Він тихо пирхнув і сам собі кивнув головою.

— Коли ми потисли один одному руки, я й тоді вже знав, що тримаю не писарську долоню. Перо не залишає таких слідів, як у тебе, і не робить кисть руки такою мускулистою. Бачиш, Гоні, він не втік. Він пішов до…

— Зробив би розумніше, якби спершу вбив того, що напав на нас, — вперто заперечила вона.

Я розшморгав свого клунка, витрусив звідти покривало. Ліг на нього. Був голодним, але з цим нічого не вдієш. Зате можна щось вдіяти з утомою.

— Лягаєш спати? — спитала Пайпер.

На її обличчі малювався такий неспокій, на який їй тільки дозволяв одурманений стан.

— Так.

— А якщо прийдуть інші перековані? — зажадала вона.

— То хай Гоні їх повбиває в такій послідовності, як зміркує сама, — іронічно порадив я.

Мостився на покривалі, аж доки меч не опинився на належному місці, саме під рукою. Заплющив очі. Почув, що Гоні повільно встає і стелить постіль іншим.

— Кобе? — тихо спитав Джош. — Ти взяв собі якісь гроші?

— Не думаю, що вони мені згодяться, — тихо відповів я. Не пояснював, що не планую надалі мати багато справ із людьми. Та й узагалі не хотів надалі нікому нічого пояснювати. Мені байдуже, чи розуміють вони мене.

Я заплющив очі й почав шукати Нічноокого. Ненадовго торкнувся його. Він був голодний, як і я, але, замість втамовувати голод, вирішив відпочити.

Завтра ввечері я знову вільно полюватиму з тобою, — пообіцяв я йому.

Він був поблизу. Моє вогнище було для нього іскрою між дерев унизу. Спер морду на передні лапи.

Я втомився більше, ніж очікував. Мої невиразні думки блукали. Я відпустив їх усі та вільно поплив, геть від болю, що непокоїв моє тіло. «Моллі, — тоскно подумав я. — Моллі». Та не знайшов її. Барріч спав десь на сіннику, простеленому перед каміном. Я бачив його й почував це майже так, наче б скіллив до нього, але не міг утримати видіння. При світлі вогню риси його обличчя здавалися ламаними гранями, він схуд і засмаг до чорноти, працюючи в полі. Я повільно відвернувся від нього. Скілл хвилями бився об мене, але я не міг його опанувати.

Коли мої сонні видіння обтерлися об Пейшенс, я був шокований, заставши її в особистих покоях з лордом Брайтом. Він скидався на зацьковану тварину. Молода жінка в гарній сукні була, здається, так само, як і він, вражена вторгненням Пейшенс. А та тримала в руках карту й, говорячи, відштовхувала водночас тацю з ласощами та вином, щоб розстелити її на столі.

— Я не вважаю вас ні дурнем, ні боягузом, лорде Брайте. Тож припускаю, що ви просто невіглас. Маю намір зайнятися вашою освітою, бо годі далі її занедбувати. Як покаже вам карта покійного принца Веріті, якщо ви негайно не почнете діяти, невдовзі все бакійське узбережжя буде здане на ласку червоних кораблів. А вони не мають ласки.

Підвела на нього гострі карі очі та зиркнула так, як часто зиркала на мене, вимагаючи послуху. Я замалим не пожалів його. І тут втратив слабке пов’язання з цією сценою. Полетів геть від них, кружляючи, наче листок, несений вітром.

Не знаю, злетів я вище чи опустився глибше, відчував лише, що з власним тілом мене пов’язує тільки благенька нитка. Обернувся і закрутився в течії, що тягла мене, заохочуючи покинути все і пливти вільно. Десь неспокійно скавчав вовк. Примарні пальці торсали мене, наче вимагаючи моєї уваги.

Фітце. Будь обережний. Повертайся.

Веріті. Але його скіллення було не сильнішим за легенький вітерець, хоч я знав, скількох зусиль воно йому коштує. Між нами щось було, якийсь холодний туман, ніби серпанок, але незламний, і він обвивав усе, мов ожинова лоза. Я намагався стривожитись,