Читати книгу - "Чаротворці, Террі Пратчетт"

носом до вікон його пам'яті.

— Це хороший капелюх, — зауважив Найджел, який відчував, що від нього чогось очікують.

— Капелюх, — повторив Ринсвінд знову й додав: — Капелюх! Ми маємо дістати капелюх!

— У тебе ж вже є один, — вказав Найджел.

— Не цей капелюх, інший. І Коніну!

Він зробив кілька безтямних кроків тунелем, а тоді бочком повернувся назад.

— Як гадаєш, де вони?

— Хто?

— Магічний капелюх, який мені доведеться розшукати. І дівчина.

— Для чого?

— Доволі важко пояснити. Боюся, ми почуємо багато крику.

Найджел не мав великого підборіддя, однак йому все ж вдалося виставити його вперед.

— Потрібно врятувати дівчину? — похмуро поцікавився він.

Ринсвінд завагався.

— Когось точно доведеться рятувати, — визнав він. — Можливо, її. А може, когось поблизу неї.

— Чому ж ти раніше не сказав? Це вже ближче до суті, саме те, чого я очікував. Саме в цьому й полягає героїзм. Ходімо!

Прозвучав ще один тріск і чиїсь крики.

— Куди? — запитав Ринсвінд.

— Куди завгодно!

Зазвичай герої володіють здатністю божевільно проноситися невідомими палацами, які розсипаються прямо під їхніми ногами, рятувати всіх довкола й вибиратися за мить перед тим, як все злетить у повітря або потоне в болоті. Насправді ж Найджел та Ринсвінд оглянули кухні, різноманітні тронні зали, стайні (двічі), а наприкінці пройшлися — як здалося Ринсвінду — багатомильними коридорами. Час від часу повз них проносилися групи вартових у чорному вбранні, навіть не звертаючи на них уваги.

— Це просто смішно, — зауважив Найджел. — Чому б нам не спитати когось? Гей, з тобою все добре?

Ринсвінд притулився до колони, прикрашеної бентежним скульптурами, і важко дихав.

— Можна схопити вартового й катувати його, щоб витягнути інформацію, — запропонував він, хапаючи повітря.

Найджел подивився на нього дивним поглядом.

— Чекай тут, — наказав він і побрів на пошуки, поки не наткнувся на слугу, який старанно обшукував буфет.

— Пробачте, — звернувся Найджел, — як дійти до гарему?

— Зверни наліво через троє дверей, — пояснив слуга, не обертаючись.

— Чудово.

Він побрів назад і повідомив про це Ринсвінду.

— Добре, але ти його катував?

— Ні.

— Не дуже по-варварськи, погоджуєшся?

— Ну, мені ще треба набратися досвіду, — пояснив Найджел. — Зате я не сказав йому «дякую».

За тридцять секунд вони відсунули важку завісу, зроблену з намистин, і увійшли в гарем серифа Аль Халі.

У клітках із золотої філіграні сиділи барвисті співочі пташки. Дзюрчали фонтани, цвіли рідкісні орхідеї, між якими пурхали колібрі, подібні на крихітні, блискучі коштовні камені. Близько двадцяти дівчат, вбраних в одежу, якої б ледве вистачило, скажімо, півдюжині з них, тиснулися в мовчазну групку.

Дотепер Ринсвінд не бачив нічого з цього. Не те щоб вигляд кількох дюжин квадратних ярдів бедер усіх можливих відтінків — від рожевого до опівнічно-чорного — не викликав початок припливу в глибинних розколинах його лібідо. Просто його затопила набагато більша хвиля паніки від вигляду чотирьох вартових, які повернулися до нього з ятаганами в руках і кровожерливим блиском в очах.

Без жодного сумніву Ринсвінд позадкував.

— Тепер твоя черга, друже.

— Так!

Найджел витягнув меча й виставив його вперед, його руки аж трусилися від зусиль.

На кілька секунд запанувала тиша — усі чекали, що станеться далі. А тоді Найджел видав бойовий клич, який Ринсвінд точно не забуде до кінця свого життя.

— Е-ем, — сказав він, — пробачте...

— Це справжня ганьба, — заявив низенький чарівник.

Інші йому не відповіли. Це дійсно була ганьба, і серед них не було жодного, який би не відчув гарячого схлипування вини внизу свого хребта. Але, як часто трапляється через дивну алхімію душі, провина зробила їх зверхніми та безрозсудними.

— Та замовкни ти вже! — наказав тимчасовий ватажок.

Його звали Бенадо Сконнер, однак у повітрі цього вечора відчувалося щось, що передбачало: вам необов'язково запам'ятовувати його ім'я. Повітря було темним, важким і сповненим привидів.

Невидна академія не пустувала — просто в ній не було людей.

Звісно, шестеро чарівників, яких послали спалити бібліотеку, не бояться привидів, адже вони настільки заряджені магією, що практично гудуть, коли йдуть. На них були мантії, розкішніші за вбрання будь-якого архіректора, їхні гостроверхі капелюхи — найбільш гостроверхі у світі, тож причина, з якої вони туляться так близько один до одного — абсолютна випадковість.

— Тут жахливо темно, — поскаржився наймолодший із чарівників.

— Зараз північ, — сухо відрубав Сконнер, — і єдине, що є тут небезпечного — це ми. Правда, хлопці?

Залунало незлагоджене бурмотіння. Усі чарівники ставилися до Сконнера з благоговінням — казали, він регулярно практикує позитивне мислення.

— І нас не налякає пара старезних книжок, правда, хлопці? — він сердито подивився на наймолодшого чарівника й швидко додав: — Ти ж не боїшся, правда?

— Я? М-м. Ні. Звісно, ні. Вони ж із звичайного паперу, так він сказав, — швиденько відповів той.

— Ну й чудово.

— Пам'ятай, їх тут дев'яносто тисяч, — зауважив інший чарівник.

— Мені завжди розповідали, що їм там не видно кінця-краю, — додав ще один чарівник. — Суть у вимірах. Я чув, що те, що ми бачимо, лише вершина... гм, ну, знаєте, цієї штуки, яка зазвичай під водою...

— Гіпопотама?

— Алігатора?

— Океану?

— Замовкніть всі! — прокричав Сконнер.

Він вагався. Здавалося, темрява засмоктала звук його голосу. Вона заповнювала повітря, наче пір'я.

Сконнер трохи опанував себе.

— Ну добре, — сказав він і повернувся до зловісних дверей у бібліотеку.

Сконнер підняв руки, зробив кілька хитромудрих жестів, під час яких його пальці якимось карколомним чином проходили один крізь одного, і розніс двері на скіпки.

Знову нахлинула хвиля тиші, придушуючи шум падіння скіпок.

Не було сумнівів, що двері — розбиті вщент. З дверної рами звисали, похитуючись, чотири завіси в жалюгідному стані, поруч лежала купа зламаних лавок і поличок. Навіть Сконнер був дещо здивований.

— Ну, — сказав він. — Простіше простого. І нічого зі мною не сталося, бачите? Га?

Пролунало шаркання черевиків зі загнутими носаками. Темрява за дверним отвором була розписана неясним, неприємним для ока сяйвом чудотворного випромінювання, створеного часточками вірогідності, яким у потужному магічному полі вдалося перевищити швидкість самої реальності.

— Тепер, — сказав Сконнер, підбадьорившись, — хто хоче удостоїтися честі запалити вогонь?

За десять секунд не пролунало ні звуку. Він сказав: