Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви, сер, геть не джентльмен, — заявив Іржавський.
— Я знав, що в мені є риса, яку я люблю.
— Хіба ви не розумієте, що ви не можете вербувати… всяких ґномів і тролів у Анк-морпоркський полк?
— Тут тільки пише «озброєні солдати», а в ґномів є свої сокирки. Непогана економія. Тим паче, якщо ви колись бачили їх у бою, то точно були на одному з ними боці.
— Ваймзе…
— Сер Семюел, мій лорде.
Іржавський на якусь мить замислився.
— Ну що ж, гаразд, — сказав він. — Тоді ви зі своїм… полком підпорядковуєтесь мені…
— Як не дивно, ні, — хутко урвав його Ваймз. — У «Лицарському праві й застосуванні» Скавона пише, що полк перебуває під командуванням короля або його офіційно призначеного представника. А у нас, звісно ж, немає офіційно призначеного представника ще відтоді, як якийсь навіжений відрубав останньому королю голову. Містом керує якесь збіговисько людей, але згідно з лицарською традицією…
Іржавський знову замислився. У нього був вигляд газонокосарки прямо після того, як трава організувала профспілку. Було видно, що у глибині душі він знав напевне, що зараз це не відбувається. Це не могло відбуватися, бо такі речі не відбувалися. Будь-які факти, що доводять протилежне, можна впевнено ігнорувати. Однак, можливо, доведеться знайти формальності, яких треба дотримуватись.
— Гадаю, ви розумієте, що юридично ваша позиція… — почав було він, але вирячився, коли Ваймз його радісно перебив.
— Визнаю, з цим можуть виникнути проблеми. Та якщо ви запитаєте пана Підступпа, він скаже: «Дуже цікавий випадок», що, як вам відомо, юридичною мовою означає «Тисяча доларів у день плюс витрати, і це затягнеться на місяці». Тому я на цьому з вами розпрощаюся, гаразд? Бо в мене, знаєте, стільки справ. На мене в кабінеті, либонь, уже чекають зразки нових уніформ — вкрай важливо мати гарний вигляд на полі бою, чи не так?
Іржавський ще раз кинув погляд на Ваймза, а тоді пішов геть.
Щебінь став біля Ваймза по стійці струнко, дзенькнувши ручиськом по шолому.
— Що нам тепер робити, сер?
— Думаю, можемо згортатися. До нас усі хлопці приєдналися?
— Саме так, сер!
— Ви сказали їм, що це не примусово?
— Саме так, сер! Я їм сказав «Це не примусово, ви просто мусіте», сер.
— Щебеню, мені потрібні були волонтери.
— Саме так, сер. Вони записалися волонтерами, я про то подбау.
Зітхнувши, Ваймз попрямував до свого кабінету. Швидше за все, їм нічого не загрожує. Ваймз був певен, що з юридичного боку до нього не було претензій, а ще він точно знав, що Іржавський — з тих, хто поважає букву закону. Просто такі, як він, роблять це непривітно. Та й тридцять душ у Варті загалом не робили йому в житті погоди. Іржавський міг на них не зважати.
«Зненацька розпалюється війна, — думав Ваймз, — і вони повертаються». Громадський порядок перевернувся догори дриґом, тому що такі правила. А такі люди, як Іржавський, знову на вершечку гори. Ці аристократи роками б’ють байдики — аж ось вони раптом ні з того ні з сього виймають звідкись старі обладунки і дістають меч, що припадав пилом над каміном. Вони думають, що буде війна, яку, на їхню думку, можна тільки виграти або програти…
Хтось за цим стоїть. Комусь кортить побачити війну. Хтось заплатив, щоб прибрали Оссі та Сніжка. Хтось хотів, щоб також вбили Принца. Потрібно про це пам’ятати. Це не війна. Це злочин.
Тоді він усвідомив, що розмірковує над тим, чи, бува, напад на крамницю Ґоріффа спланували не ті самі люди, що підпалили посольство.
А тоді він усвідомив, чому так думав.
Тому що хотів, щоби були конспіратори. Легше уявити зіпсутих владою та привілеями божевільних циніків, які плетуть інтриги за пляшкою бренді в задимленому приміщенні. Важливо тримати цей образ у голові, інакше виявиться, що погані речі трапляються тому, що прості люди — ті, що вичісують свого собаку і розповідають дітям казки на ніч — опісля виходять із дому і в змозі завдати страшної шкоди іншим простим людям. Куди легше звинувачувати у всьому Їх. Від думки про те, що Вони — це Ми, стає незатишно. Якщо це Вони, то вини інших у цьому немає. Якщо це Ми, то хто тоді Я після цього? Зрештою, Я — один із Нас. Інакше бути не може. Я точно ніколи не зараховував себе до Них. Ніхто ніколи не зараховує себе до Них. Ми завжди одні з Нас. А Вони чинять усе зло.
Приблизно в цей час у своєму минулому житті Ваймз відкоркував би пляшку і не дуже переймався б її вмістом, за умови, що він розчиняв фарбу…
— Уук?
— О, добридень. Що я можу для тебе… а, так, я просив у тебе книги про Хапонію… Це все?
Бібліотекар знічено простягнув йому невеличку, пошарпану зелену книжечку. Ваймз очікував побачити щось більше, але однаково її взяв. Всі книжки, які дає вам орангутан, варті уваги. Тому що він підбирає їх під вас. Ваймз вважав це особливим даром на кшталт вміння власника похоронного бюро точно визначати зріст на око.
На корінці книжки стертими золотистими літерами писало «VENI VIDI VICI: Життя солдата», Ген. Е. Тактикус.
Ноббі та сержант Колон прошкували провулком.
— Я його знаю! — прошепотів Фред. — Це Леонард із Квірма! Він зник без вісти п’ять років тому!
— Ну звати його Леонард, ну з Квірма він, і шо з того? — не тямив Ноббі.
— Він нестримний геній!
— Він божевільний.
— Ну знаєш, як то кажуть, між генієм і божевіллям лежить тонка межа…
— Значить, він з неї злетів.
Позаду них озвався голос:
— Ой лишенько, це нікуди не годиться, еге ж?.. Визнаю, ви мали рацію, її точність є неприйнятною для стрільби з будь-якої відстані. Зупиніться на мить, будь ласка?
Вони обернулися. Леонард уже розбирав трубку.
— Потримайте, будь ласка, цю деталь, капрале… а ви, сержанте, якщо ваша ласка, зафіксуйте цей шматочок в одному положенні… тут потрібні якісь стабілізатори, переконаний, що в мене десь був підхожий шмат дерева… — Леонард взявся поплескувати по кишенях.
Вартові усвідомили, що чоловік, який тримав їх на мушці, зупинився, щоб переінакшити зброю, яку він дав їм потримати, поки сам шукає викрутку. Таке не часто трапляється.
Ноббі тихцем узяв у Колона ракету і засунув її в трубку.
— А це що за деталька, пане? — поцікавився він.
Леонард мигцем зиркнув на них між плесканням по кишенях.
— А, це спусковий гачок, — відповів він. — Який, як ви бачите, треться об кремінь і…
— Файно.
Спалахнуло полум’я, і вихопилась куля чорного диму.
— Ой, леле, — промовив Леонард.
Вартові обернулися, боячись того, що зараз побачать. Ракета просвистіла через усю вуличку, залетівши комусь у вікно.
— А… Наступного разу потрібно не забути в цілях безпеки зробити на ракеті напис «Цим кінцем догори», — мовив Леонард. — Так, де
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джинґо, Террі Пратчетт», після закриття браузера.