Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп"

Глава 19

Базікала вона, тим часом, безупинно, при цьому не залишаючись на місці ні секунди. Вертілася наче в'юн. За час нашої розмови, встигаючи перебрати речі у шафі, поправити простирадло на ліжку, скласти гіркою подушки. Скільки в ній енергії можна було тільки дивуватися.

- Коли ми довідалися, що на вас напали розбійники, стільки всього пережили, як ваш батько горював.

На ваші пошуки відправили цілі загони воїнів. Його величність допоміг. Але все без толку, ніхто не міг вас знайти. Тільки я вас краще за них знаю. Я сказала собі: «Моя пані не пропаде, вона не з тих, хто легко здається!»

При цьому вона приклала одну руку до серця, а іншу підняла вгору, направивши вказівний палець у стелю. Виглядало так смішно, ніби клятву вимовляла. Кумедна така, здається, я з нею не засумую.

- Тебе як звуть? - перебила її потік слів, що знову почався, і дівчина ошелешено завмерла посеред кімнати.

- Мірана, - сказала тихо і відразу, сплеснувши руками, вибухнула новими голосіннями. - Моя бідна пані! Що ж із вами таке сталося? Як же так? І чому я тоді не поїхала з вами?

- Якби ти поїхала зі мною, зараз була б мертва, - знову перебила її, чим ввела служницю в ступор.

Тиша, правда, тривала недовго, кілька секунд від сили, потім вона струснулась, немов горобець і заговорила ще швидше.

- Точно! - підскочила до мого похідного мішка і почала його розпаковувати. - Це добре, що я не поїхала!

А я хмикнула подумки. Така простодушність підкуповувала.

- Що це? - вона витягла на світ мої речі і в задумі почала розглядати.

- Це краще сховати, - забрала в неї свою курточку, яку, як мені здалося, вона збиралася приміряти. - Цих речей, Мірано, ніхто не повинен бачити.

Заявила їй наказним тоном, і сховала все назад, мішок засунула в самий низ шафи.

Вона загадково поморгала очима, але покірно відповіла:

- Як скажете, пані.

Хоча по обличчю було видно, що ледве стримується, щоб не поставити мільйон питань, які вже крутяться у неї на язиці.

- Міране, - вирішила я перевести її думки в інше русло. - У палаці я практично нічого не їла, можете подбати про обід?

- Ой! - вона прикрила рота долонею. - Не говоріть зі мною так чемно, мені стає не по собі.

- Добре, - швидко погодилася я, зрозумівши, що припустилася помилки зі служницею. - То як щодо обіду?

- Цю ж хвилину! - несподівано розпливлася в посмішці дівчинка, і рвонула до дверей.

Коли вона зникла в коридорі, я перевела подих. Як із нею бути я собі не уявляла. Відіслати її кудись? Але як це зробити? Що сказати батькові? Мені не подобається ця вічно-розмовляюча особа?

Або: хочу служницю дорослішу? І показати себе примхливою та розпещеною? А якщо Алана була зовсім іншою? Та й неприємну особу так щиро не може любити служниця. На думку нічого розумного не спадало. Стримуватимуся в міру можливості.

Ця дівчина може вкрай знадобитися, схоже, вона багато знає про мою попередницю. Тому, як джерело інформації – неоціненна.

Повернулася Мірана з великим підносом, повним усілякої їжі. Як тільки дотягла сама?

Я схопилася і притримала двері, щоб вона моглиа вільно пройти.

Дівчина на мене дивно подивилася, здається, я знову зробила щось не те.

- Дааааа! - простягла вона після того, як поставила піднос на туалетний столик. — Мабуть, добре вас по голові стукнули.

Я хихикнула від її припущення, що в неї в голові, то й на язиці. Бувають такі прості і нехитрі особистості.

Щоб знову не потрапити в халепу, обідати сіла сама, хоча страшенно хотілося їй запропонувати зі мною сісти. Побачивши, як вона проковтнула слину і відвернулася до віконця, я не витримала. Не знаю, які в них тут звичаї, але я не можу інакше.

- Мірано, сідай зі мною пообідай, - заявила їй якомога суворіше, ніби віддаючи наказ.

- А? – вона знову випнула на мене свої карі очі-намистинки.

- Сідай їж, кажу, - гаркнула на неї, розгнівавшись.

Довго просити не довелося, наче метеор вона метнулася за великою подушкою, присунула її до столика, усілася, і вже за секунду запихувала шматок м'яса в рот.

Судячи з її реакції, нічого страшного я не зробила, можливо, дівчата й раніше їли разом. Невелике, але досягнення.

- А чим вас годували в імператорському палаці? – з повним ротом спитала Мірана, із задоволенням хрускаючи підсмажкою скоринкою хліба.

- Я навіть не зрозуміла, - відповіла їй чесно. - У той момент настільки розхвилювалася, що шматок у горло не ліз. Тільки й могла пити чай із дивним смаком.

- Це квіти хризантем, - пояснила вона, а я здивовано підняла брови і дівчина продовжила: - Імператор любить чай із квітами хризантем.

- Аааа, - простягла я.

Зрозуміло. Імператор любить, а решта повинні підлаштовуватися під його дивні смаки.

- Який він? – продовжила питати Мірана.

До чого вона цікава, я знову посміхнулася. Ця дівчина за кілька хвилин знайомства встигла подарувати стільки позитивних емоцій, скільки не було в мене з часу попадання в цей світ.

- Не дуже смачний, і колір у нього неприємний, зелений, - відповіла я, думаючи, що питання було про чай.

- Ні! - захихотіла служниця. – Я про імператора.

- А, - посміхнулася я теж і знизала плечима. – Чоловік, як чоловік, тільки волосся червоне, дуже дивного відтінку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍