Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

Розділ 19

Все повторюється і наступного дня. Зранку Артур їде на роботу, а ввечері я бачу його на порозі своєї квартири. Ми практично не розмовляємо – зайняті іншими справами, але я дуже хочу зрозуміти, що тепер з нами буде.

Все-таки я продовжую працювати на нього і боюсь цієї невідомості. Чи розкаже він Наді про нас? І якщо розкаже, як відреагує сама дівчинка? Чи зрадіє вона… 

– Ви переспали? – вигукує Катя, коли в черговий раз заявляється до мене в гості. Не втримавшись, розповідаю їй усе, але, мабуть, дарма. Сестра любить забігати наперед і робити свої, не зовсім правильні прогнози. – Це ж круто! Скоро ти станеш його нареченою, а тоді й дружиною!

– Дурниць не говори, – бурчу. – Артур досі кохає свою дружину.

– Яку? Ту, що померла? – хмуриться. – Якщо кохає, то чого до тебе приходить кожного вечора? Чайку попити? 

– Я не знаю, Катю, – зітхаю. – Ми жодного разу не говорили про почуття і про те, що буде далі. Завтра у мене огляд у лікаря і якщо він дозволить, я знову повернусь до своєї роботи. Але як тепер поводитись з Артуром, з Надею… Так багато запитань і жодної відповіді. 

– Так запитай у нього! – випалює сестра. – От прийде – і запитай! 

Ага, легко їй говорити, а мені-то страшно! Все так неоднозначно й Артура я зовсім не знаю, хоча так легко віддала йому своє серце.

Здається, робити помилки я вмію краще, ніж думати головою. Спочатку погодилася на авантюру Каті, а тепер не знаю, як усе владнати з найменшими жертвами для себе.

Катя йде по своїх справах, а я чекаю на Артура. Хвилююся так, що коліна тремтять. Та коли годинник показує дванадцяту ночі, розумію, що він не приїде…

Не знаю, що сталося і чому він не попередив. Хочу набрати його номер, але в останній момент зупиняю себе. Можливо, були причини. Хотів залишитися з донькою, чи знову багато роботи. Розумію, що не варто себе накручувати, але настрій уже впав нижче плінтуса.

Так і засинаю на тій половині ліжка, де ще вчора спав Артур. Вдихаю аромат його парфумів і уявляю, що він поруч. А от наступного ранку мене будить дзвінок у двері. Дуже сподіваюся, що це Артур, але бачу Давида і нічого не розумію. 

– Привіт! – вітається стримано. – У мене наказ відвезти тебе на огляд, а потім до Наді.

– А якщо лікар не дозволить повертатися до роботи? – питаю, пропускаючи Давида у квартиру. 

– Вибір, звісно, за тобою, але Артура зараз немає, а Надя зовсім сама, – відповідає чоловік. 

– Як немає? – перепитую. – А де він?

– Його батько вчора помер, – відповідає Давид, а я практично приростаю до місця. То от в чому справа… – Артуру довелося терміново їхати в Луцьк. 

Поки Давид чекає на мене, готую йому каву, а сама йду в кімнату збиратися. Після таких новин ніяк не можу зібратися і постійно думаю про Артура. Мабуть, йому зараз дуже важко. 

Не втримавшись, беру в руки телефон і пишу повідомлення. Надсилаю, поки не передумала, і тільки після цього перечитую, що ж написала:

“Я знаю про твого тата. Мені дуже шкода. Тримайся. Я з тобою.”

Розумію, що, можливо, це занадто, але нічого вже не виправити. Хоча так навіть краще. Надіслала – і все. 

Чесно кажучи, на відповідь від Артура не чекаю. Розумію, що він зайнятий і, мабуть, не до цього йому зараз. Та коли ми з Давидом сідаємо в автомобіль і покидаємо мій двір, на телефон приходить відповідь від Корсакова: 

“Дякую.”

Всього одне слово, а у мене наче камінь падає з плечей. Артур таки відповів, отже, я важлива йому, навіть у такий важкий час. 

Коли лікар оглядає мою ногу, дає хороші прогнози та дозволяє більше рухатися. Ще день два – і я взагалі бігати зможу. Щаслива, повертаюсь до Давида, який чекає в коридорі, і ми разом їдемо в маєток Артура. 

Коли проходимо в будинок, Надя не може повірити власним очам. Вона залишає книгу, яку читала у вітальні на дивані, і біжить до мене, а тоді міцно обіймає. Це так мило, що на очах сльози виступають. Здається, я вже не можу без цієї дівчинки… і її тата. 

– Як добре, що ти повернулася! Як твоя нога? – питає маленька, коли ми сідаємо на диван. Вона поруч зі мною, зовсім близько, наче боїться, що я знову можу зникнути. 

– Усе добре, – усміхаюсь. – Можу продовжувати свою роботу.

– Це добре, а то я сумувала, – радіє Надя. – Ще й тато кудись поїхав на кілька днів. Я зовсім сама залишилася. 

– Чому це одна? А я? – питає Тетяна  Павлівна і заходить до нас. Ставить на столик чашку з кавою для мене і сідає в крісло. 

– Ну, з вами не цікаво, – говорить Надя. 

– Звісно, я ж стара жінка, – сміється Тетяна Павлівна. – Зі мною у хованки не пограєш!

– Це точно! – хмикає дівчинка.

Цей день минає для мене дуже швидко. Надя не відходить від мене ні на крок, наче боїться, що я можу кудись зникнути. Лише після того, як вона засинає, йду в душ і розумію, що не хочу ще спати. Вирішую випити чаю і, можливо, наважусь набрати Артура. Він мовчав весь день, а я навіть не знаю, що там і як. Хвилююсь, хоча і розумію, що не варто. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍