Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

Глава 20

— Валеріє, ви задоволені? — запитує виконроб, з яким ми укладали договір на ремонт.

Їм залишилося всього нічого й зараз мені пропонують оцінити результати роботи. Я оглядаю кожну кімнатку, прикидаю, де приблизно будуть розташовані меблі, й задоволено киваю. Бригада робітників дійсно постаралася на славу. Врахували кожне моє побажання й у точності повторили складений дизайн-проєкт. З ним частково допомагала Настя, тому що я почувалася цілковитою недотепою у всьому, що стосується смаку.

У подруги ж завжди було відчуття прекрасного, напевно, тому вона все ще мріє про те, що зможе освоїти нову професію. Я дуже сподіваюся, що їй це вдасться, тому що початковий план дизайну був далеким від ідеалу, а я цього й не розуміла. Дивилася й не могла сформулювати, що не так. Настя прийшла на допомогу, усе розписала, і в підсумку я маю практично ідеально складений проєкт для обладнання свого салону.

— Так, дякую, — відповідаю. — Ми вкладаємося в терміни?

— Все буде готове навіть на день раніше. Післязавтра ми закінчуємо.

Я дуже рада, що вдається укластися в термін. У нас призначено відкриття, розвішені оголошення, запрошена преса й кілька блогерів, які зможуть дати нам серйозний поштовх. Я все запланувала до найменших дрібниць і дуже рада, що все йде за планом. Якщо пощастить, у нас буде цілий день відпочинку та насолоди інтер’єром. Дівчатка зможуть ознайомитися з обладнанням довше.

— Юль, як справи з обладнанням і меблями? Що з термінами? — набираю помічницю відразу як виходжу з приміщення на вулицю.

— Завтра все привезуть, — звітує вона. — Вони раніше не змогли виконати.

— Мені здається, що це сон, — щиро вимовляю я. — Все дуже вчасно і злагоджено.

— Видихнемо, коли відкриємося, — вимовляє Юля. — Ви на об’єкті? Як ремонт?

— Післязавтра обіцяють закінчити й розпочати умеблювання.

— Вказівки ще будуть?

— Ні, усе добре. Відпочивай.

Останні тижні ми з Юлею працюємо як одна злагоджена команда, тому половина справ до обіду зазвичай готова. Наступну половину дня я блукаю магазинами, ходжу в торгові центри, міряю одяг і шукаю вбрання, у якому буду на відкритті. Якщо бути чесною, так я намагаюся відволіктися від думок про те, що сталося якихось десять днів тому.

Богдан мене залишив.

Зараз мені здається, що його присутність у моєму житті не більше, ніж міраж. Мені здалося. Привиділося, що поруч є той, хто підтримає і зрозуміє. Певний час я впевнено переконувала себе в цьому й лише потім натрапила на пакет, що самотньо стояв на тумбочці біля входу. Там виявилися речі, що я купувала для нього в магазині. Незаймані, нові, не пахнуть ним. Рука не піднялася їх викинути, проте все, що хоч побічно нагадувало про Ігоря, вирушило на смітник.

Кілька його улюблених чашок, чарки й стакани під міцні напої, старий автомобільний килимок, який самотньо валявся на балконі. Почавши позбуватися його речей, думала, що їх мало і я вкладуся в кілька годин, але чим глибше копала, тим більше викидала. До кінця дня назбиралося кілька величезних пакетів. Вмостивши їх біля дверей, подумала набрати Ігоря і сказати, щоб забрав їх, але передумала і винесла на смітник. Навряд чи він буде страждати за кількома чашками.

Сьогоднішній день обіцяє бути таким же, як і попередні: я походжу магазинами, знайду кілька суконь, щоб поміряти, але не оберу жодну з них, куплю кілька маленьких горщиків із квітами й вирушу додому поповнювати колекцію вазонів. Їх останнім часом стає все більше. Виявляється, мені просто необхідно комусь чи навіть чомусь віддавати увагу. Так я почуваюся потрібною.

Як я й думала, усе йде за звичкою: я лише ходжу магазинами, міряю, але не можу обрати сукню. Мені потрібна саме та, у якій я буду виглядати незрівнянно, але головне… я повинна почуватися впевненою й розкутою. Сумнівно, звичайно, що це взагалі можливо. Скоріше ні, ніж так. Почувалася останнім часом не дуже: сумувала і плакала просто так. Хоча брешу, причина, звісно, була. У Богдані. У його словах і моїй невпевненості.

Я шкодувала, що полізла тоді. Що наговорила всі ті слова. Він не заслужив, а я піддалася емоціям. Не навчилася ще довіряти, і це дуже помітно.

Кілька разів поривалася йому написати. Писала повідомлення й видаляла, друкувала знову і видаляла. Дивилася на екран, а потім натискала на кнопку блокування й забороняла собі писати. Про що будемо говорити? Я не впевнена, що між ним і тією, іншою жінкою, важливою для бізнесу, нічого не було. Та і права вимагати щось не мала, але… як підпустити його до себе, якщо всередині болить?

Тому й мовчала.

Чекала його кроку. Хоча всередині була впевнена, що він його не зробить. Якщо нічого не було — я його образила, а якщо було — він зустрів іншу. Причин для того, щоб приїхати, не було й у першому, і в другому випадку.

Але я чекала.

Собі не зізнавалася, але чекала. Повідомлення, дзвінка, дивилася у вікно вечорами, сподіваючись побачити там його автомобіль. Нерозумно, звісно, але я нічого не могла із собою вдіяти.

***

Ремонт, як і обіцяють, закінчується вчасно. Після — весь тиждень хлопці обставляють приміщення. Встановлюють обладнання, меблі, вішають світильники. Сантехнік і електрик попрацювали ще кілька тижнів тому, тепер залишається тільки установка. І ще вивіска.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍