Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Глава 35

Ці слова були чи то натяком, чи то може переконанням, та серйозно їх Злата не прийняла.

Здригнулася коли незнайомець поставив її перед фактом, сухим та надто впевненим тоном.

— Я піду коли закінчиться гроза.

Така заява розсердила Злату не на жарт.

— Нащо ти розраховував, коли вирішив приходити до мене, копіюючи Нестора? — Холодно поцікавилася Злата.

— Ні нащо. Просто хотів тебе бачити, відчувати, дихати тобою. Хотів чути твій голос, бачити малого.

Від цих його бажань, волосся ставало дибки.

— Ти взагалі нормальний? А це навіщо тобі? Яке ти маєш відношення до мене та до мого сина? — Зірвалася дівчина налякана до тремтіння у тілі.

Чоловік мовчав відверто ігноруючи її запитання.

— Ти дивний, я не можу збагнути твоєї логіки.

— Вона у твоїх щоденниках. — Здавлено промовив чоловік. — Шкода, що все склалося так... — Зітхнув. — Хоча ти здивувала мене та приємно вразила. Я знав. — На мить замовк, а тоді на емоціях додав. — Але не очікував. — Невідомий вкотре зітхнув.

Цей фальшивий двійник Нестора говорив загадками, Злата нічого зрозуміти не могла, і це ще більше дратувало. Тому розсерджено наказала.

— Не потрібно, чекати доки закінчиться гроза. Іди зараз, я не одна. Поруч син, мені з ним не лячно

Трималася від цього чоловіка осторонь, обережно відступивши у темряві, чомусь не дуже вірила, що він, ось так просто піде.

— Злато, я не можу не виконати твоє прохання. Хоча мені від цього надто прикро. — Зітхання з відчаєм зірвалося з грудей. — Я не можу тобі пообіцяти, що більше не прийду. Для мене це надто важко. — Витримав паузу, перечікуючи доки стихнуть гуркоти грому. — Злато, я дуже тебе прошу, не ходи на цю могилу, не муч себе. Краще присвяти цей час сину.

— Ти не маєш права мені вказувати. — Відчувала як тіло охоплює зло, від його нав’язливого прохання.

— Це порада! — Лиш сухо прошипів. — Перед тим як я піду, дозволь тебе обійняти.

Таке прохання шокувало Злату. Серце з грудей вискакувало.

— Ні. — Надто різко та налякано відмахнулася дівчина, й затихла боялася, аби малий не прокинувся.

— Це просто обійми, Злато.

— Я не можу обніматися аби з ким, і не хочу цього. Мені це не приємно. — Серце не припиняло шалено битися у грудях від страху. Дратували його дурнуваті забаганки.

— Я не аби хто, Злато.

Бачила як він наближається у темряві, злякавшись не на жарт, задкувала до дверей, й налякано просилася.

— Не потрібно, будь ласка!

Навіть не зрозуміла у темряві, як це трапилося, та в одну мить опинилася в міцно-ніжному полоні. Зажмурила очі, й вся напружилася.

— Злато!

 Незнайомець з такою ніжністю прошепотів її ім’я, що у дівчини на мить зупинилося серце. Вся завмерла. Різко відкрила очі. Серце затріпотіло у грудях. Охопило відчуття, наче це сам Нестор її обіймає. При відчуттях зради перед Романовим, притиснулася до цього чоловіка. Дозволила собі ці обійми. Заспокоюючи себе в умі. «Це просто обійми». Хоча в його полоні відчувала, як пульсує кожна клітина її тіла. Пекучі сльози скотилися з очей. Не могла стримати ні їх, ні тихого ридання.

Скільки отак простояла, не знала. Невідомий не відпускав, й вона не поспішала покидати його обійми. Не могла впоратися з емоціями, здавалося, що це Нестор і край.

— Не плач. — Знову тихо прошепотів чоловік.

Знову цей шепіт. Він так скидався на шепіт Романова. Серце розривалося. При небажанні, таки звільнилася з його обіймів, й оминувши чоловіка, подалася повільно до колиски. Божевільні емоції охопили її. Шморгаючи носом, знову ридала. Проклинала долю в думках, за те, що подарувала їй щастя, і так жорстоко відібрала його.

— Бережи себе і малого.

Почула шепіт зовсім поруч. Відчай втрати та божевільна туга за Нестором, охопили тіло. З вуст хрипким тоном зірвалося.

— Хто ти? Навіщо мучиш мене? — Не могла стримуватися більше, та тримати тягар та біль втрати у собі. — Для тебе це просто гра, розвага, а для мене пекельні муки. Своїми приходами, ти нагадуєш мені, чоловіка, в якого я так несподівано закохалася, і якого так раптово втратила. Я жити без нього не можу. Ти це розумієш?!!

В один момент опинилася в міцних чоловічих обіймах. А він з ніжністю притискав її до себе.

— Не плач. — Зірваним голосом просив. — Все буде добре!

Різко звільнилася з цих обіймів, адже вони нагадували коханого чоловіка. Знову відступивши, змахнула сльози, й тихо зірваним голосом зі злобою запитала.

— Навіщо, ти це говориш? Добре уже не буде. Я кохаю Нестора, а його... — Не могла вимовити, «Вже немає...». Знову тихо заридала. — З ким мені буде добре? Може з тобою?

— Зі мною! — Надто впевнено, запевнив грубим шепотом незнайомець.

— Іди геть! — Зірвалася трохи голосніше. — І більше ніколи не приходь.

Чоловік з мить постоявши таки пішов, залишивши двері прочиненими. Тіло Злати від надмірних емоцій, здалося ватяним. Ледь добрела до ліжка, та впала посередині нього. Тіло збилося в грудку. Тихо ридала та прислухалася чи Власій спить.

Не могла опанувати себе, кожен прихід цього незнайомця, був наче ніж у серце, яке й так щеміло від розпачу та втрати. Своєю присутністю, він нагадував їй, коханого Нестора, і найгірше, що вона ладна була у це повірити.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍