Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

Діор, який чекав мого сигналу біля дверей, запитально вигнув брову.

– Що?

– На двох морок навіяти важко.

– Все одно спробуй. Навіть якщо на одного навієш, це дасть нам шанс, – сказав Воїн.

Трясця! Якщо він і готовий ризикувати своїм життям, то я ні. Поки точно не впевнюся, що зможу навіяти морок на двох, не відпущу його нікуди!

Я змусила себе глибоко вдихнути і видихнути, мимоволі приймаючи позу, що ми зазвичай приймали під час медитативних практик. Закрила очі, більше не намагаючись побачити перевертнів в реальності. Я вже зрозуміла, що можу дотягнутися до них лише внутрішнім поглядом. Отже, нічого витрачати концентрацію ще й на зір.

Що б зараз порадив Ербін? У голові мимоволі виникло його приємне обличчя і погляд розумних сріблясто-сірих очей, що міг, здавалося, проникати в саму душу. Навіть здалося, що чую в голові його голос, що допомагає краще зосередитись. Наставник завжди радив виокремлювати головне і не поспішати, доки не зрозумієш сам механізм дії. Кожну практику ми розпочинали з концентрації на своїй внутрішній енергії, джерелі своєї магічної сили.

Моє дихання стало рівним і глибоким. Весь навколишній світ зник, залишаючи наодинці з внутрішньою сутністю. Я намацала осередок сутінкової енергії, що жила в мені. Уявила, як вона розростається, обплутує і повільно простягає щупальці назовні. Навіть не дивлячись, бачила кожну деталь того, що знаходилося довкола. Так, наче у моєї енергії було безліч власних очей, які чудово поралися зі своєю роботою.

Туманним серпанком моя воля вислизнула в щілину між віконницями і рушила за межі захисного кола. Завмерла між двома цілями і ніби роздвоїлася, одночасно помчала в різні боки. Два гнучкі щупальці ковзнули в чужі голови, народжуючи в них потрібний образ.

Двері хатини відчиняються, випускаючи назовні Діора. Я уявила це так чітко, в усіх деталях, що мало сама не повірила в те, що він справді вийшов. Прикриваючись кришкою від бочки, помчав до криниці – єдиного доступного укриття. Свист стріл і лютий рик перевертнів, їхнє виття, яким вони кликали своїх одноплемінників, пролунали майже оглушливо.

Справжньому Діору не знадобився мій сигнал, щоб зрозуміти – все вийшло. А я боялася відволіктися хоч на щось реальне. Утримувати ілюзію на двох перевертнях було неймовірно важко. І поки вони бачили перед собою лише морок, справжній Воїн виринув з укриття і кинувся у пітьму. Я почула здавлений крик одного з ворогів, а потім – іншого.

Тиша, що настала слідом за цим, здалася навіть нереальною. Я розплющила очі. З полегшенням видихнула, струшуючи нервову напругу.

Кинулася до дверей і завмерла на порозі, вдивляючись у темряву. Почула вигук Діора:

– Повернися до хатини і закрий двері.

– А ти?

– У мене є ще кілька невирішених справ, – почулася бадьора відповідь.

І я вловила, як знайомий запах віддаляється до інших, що мчали сюди з неймовірною швидкістю.

Так хотілося наплювати на наказ і теж вибігти слідом, якось допомогти. Тепер, коли довела Діору, що не така вже марна, хіба не маю на це права?

Згадала про захисне коло і вилаялася. Він не залишив мені можливості вибору. Залишається сидіти і чекати.

Я все ж таки закрила двері і сіла поряд з ними, щосили прислухаючись до того, що відбувалося зовні. Надто далеко. Лише зрідка до мене долинало виття перевертнів. Як же я боялася почути болісний крик людини!

Мене знову трусило. Так само, як і вчора. Нестримно, вивертаючи всі нутрощі. Тільки цього разу не від спраги. Від шаленого страху за життя людини, що несподівано стала для мене найближчою у світі.

Я сама дивувалася тому, що відчуваю, але нічого не могла вдіяти. Душа наче розділилася на дві половини. І одна зараз перебувала у смертельній небезпеці, доки друга кровоточила від болю та неможливості якось допомогти.

Що я робитиму, якщо Діор не виживе? Один проти шістьох перевертнів, серед яких альфа зграї – найсильніший і найпідступніший.

У той самий час я розуміла, що Діор не міг вчинити інакше. Зараз у нього є шанс застати перевертнів зненацька. Та і я не плутатимуся під ногами, відволікаючи його думками про мою безпеку. І все ж таки я лаяла Воїна за те, що пішов туди сам.

Якоїсь миті зловила себе на тому, що знову намагаюся покликати Володаря. Прошу його допомогти Діору. Мотнула головою, розуміючи, що це марно. Але все одно подумки продовжувала звертатися до Ербіна:

– Будь ласка, якщо ти мене чуєш, допоможи йому. Будь ласка! Захисти його!

Діор повернувся під ранок, коли я вже від занепокоєння місця собі не знаходила. Металася по хатині, наче поранений звір. Вила і трощила все, ридаючи від безсилля. Він був скуйовджений, подряпаний, з глибокими тінями під очима. Але самі ці очі виблискували так яскраво, наче перетворилися на два дорогоцінні камені.

Діор волочив за собою здоровезного чоловіка з кудлатими бровами і світлими очима, що палали ненавистю. На його чолі ножем був накреслений знак Світлого бога, руки зв’язані за спиною.

– Це хто? – пискнула я, завмерши посеред кімнати.

– Альфа зграї, – пояснив Воїн. – Старості буде достатньо його голови, щоб переконатися, що я свій обов’язок виконав.