Читати книгу - "З різних світів, Вероніка Суховська (Shannon)"

Розділ 19

Ранок для Кори почався надзвичайно рано — дівчина заснула в кріслі поряд із диваном, де спав Ерік. Спина, поперек й шия дуже боліли після кількох годин сну в незручних позах. Здається, на дворі ще було темно, коли Кора проснулась черговий раз й вже не могла заснути. Подивилась на чоловіка, чиє обличчя знов спітніло, а щоки вже палали. Дія сильних ліків, що дівчина давала Еріку, аби той витримав перемовини, добігла кінця. Вона повільно підвелася, намагаючись не розбудити чоловіка, та тільки зробила крок, як почула його шепіт:

— Ти йдеш?

— Ні, — прошепотіла у відповідь. — Але як ти вже не спиш, маю дати тобі нову порцію ліків.

— Звучить чудово, — простогнав чоловік, якимось дивом підтримуючи сарказм у голосі.

Кора взяла з журнального столика маленьку скляночку й, схилившись над Еріком, прослідкувала, аби чоловік випив весь її вміст.

— Чому не спиш? — спитала його обережно. 

— Сниться всяке. — Поділився Ерік, спостерігаючи за тим, як дівчина розминає плече. Кинув погляд на зімʼяту ковдру у кріслі й сказав: — Ти можеш спати поряд зі мною.

Кинувши на нього невпевнений погляд, Кора врешті-решт хитнула головою:

— Є безліч причин, чому я не маю цього робити. Кілька хвилин, й жар спаде. Ти матимеш змогу знов заснути. 

Він повільно кивнув, намагаючись не виказувати власного розчарування.

— Дякую, що доглядаєш мене. 

Хвилину по тому Ерік знов заснув, поринаючи у світ снів, що показували йому спогади, які б чоловік волів ніколи не згадувати. 

— Кажан й вовк наче непогано пораються. Думаю, можемо продовжити, — сказав чоловік у білому халаті, оглядаючи з радісною посмішкою двох підлітків  пʼятнадцяти й сімнадцяти років. Ерік насупився — лопатка його горіла від болю, бо суперник вирішив, що ідея спробувати зірвати вовчу шкуру доволі блискуча. Старший хлопець навпроти посміхався, не дивлячись на кров, що струменіла з його носа. Він посміхнувся ширше, підіймаючи кулака, яким щойно бив Еріка, й злизуючи кров із кісточок. Однак наступної миті зблід й закашлявся. Доки занепокоєний доктор кружляв навколо нього, настала черга молодшого єхидно посміхатись. Той давився, спробувавши на смак крові Еріка. Та посміхатись довго Ерікові не судилось — суперника швидко напоїли водою, і йому, здається, стало легше. А тоді доктор посадив їх на сусідні канапи, говорячи своєму колезі:

— Мусимо перевірити, чи перетворена кров негативно впливає на змінених, чи це стосується лише Марелія. 

Інший доктор, котрого Ерік любив більше, підійшов до його суперника.

— Марелій, дай руку.

Хлопець насупився, та руку простягнув. Блиснуло лезо, й на долоні Марелія виступила кров. Очі Еріка розширились, щойно він зрозумів, як саме доктори хочуть перевірити.

— Що?! Ні, я не буду це пробувати! Це він вампір, не я!

Марелій закотив очі — він ненавидів, коли будь-хто у цій будівлі, що звалась йому домом вже не перший рік, кликав його вампіром. Навіть кажана, й того він сприймав ліпше. Хлопцеві було приємно спостерігати, як Еріка тримають за руки й силком відкривають рота, аби тільки той спробував на смак його крові. Той брикався, але всі у цій кімнаті знали — зрештою він не мав вибору. Та хлопець, ковтнувши, лише зморщився й почав демонстративно витирати долонею язика, тоді як Марелію від його крові й досі було поганенько. 

— Запамʼятав? — спитав, нахилившись до нього, доктор. Хлопця бісило, що іноді до них звертаються тут, немов до розумово відсталих. Може, в них і зʼявились тваринні здібності, але мізки від цього не зменшились. — Ніколи не смакуй крові змінених. Інакше й померти можеш.

Чоловік у білому халаті відійшов, та Марелій, піймавши на собі зацікавлений погляд Еріка, хижо клацнув на нього зубами. 

— То кого наступного? — запитав доктор колегу. Інший знизав плечима, відповідаючи:

— Маємо на вибір орла чи ведмедя. 

Очі іншого спалахнули, тоді як обидва хлопці опустили погляди. Орел — це для того, щоб наступний літав, але й силу мав, це було зрозуміло. Та ведмідь?.. Лише груба сила, знов? Тоді виживання тут, у Центрі, ще більш ускладниться. Ерік памʼятав того хлопця, що раніше тут жив тут із ними, та в якийсь момент він не витримав життя у Центрі та втік. Ну, воно й було зрозуміло — хоч той і був першим, його здібністю була можливість бачити майбутнє. Цікаво, як таку можливість витягнули з кота, але факт у тому, що з кажаном під одним дахом він вижити не міг. Йому було важко, бо Марелій і Ерік мали фізичні сили й не цурались їх використовувати за будь-якої нагоди.
Тож ведмедя доктори не оберуть — надто ризиковано. Того хлопця й досі шукають і  ніяк не знайдуть. Не треба їм, аби ще хтось втік, не витримавши тиску від такого здорованя. 

— Тож нехай буде орел.

Та потім сон перемінився, й Ерік знов опинився у сусідньому селі, де в його руку вчепився вовк. Вовчиця… Та зараз, зважаючи на те, що відкрилось чоловікові цієї ночі, він ніби бачив у ній рудоволосу дівчину. Таку добру, таку щиру, що це ніяк не вʼязалось із тим, з якою злістю вона кусала чоловіка. Вони дивились у вічі один одному, аж доки чиясь куля в не влучила прямо у вовчицю. Щелепи розімкнулись, й вовчиця впала й заскиглила під його ногами. Ерік схилився над нею, рукою зариваючись в хутро. Однак вона й далі скиглила, аж допоки її очі не заплющились. Чоловік підняв мале тіло на руки, та тут в нього влилися чиїсь кігті. Мить — й чоловік, що мав орлині крила, вицупив вовчицю прямо з Ерікових рук. Крива посмішка наостанок — й Ерік залишився в темряві.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍