Читати книгу - "Стежка навколо вогню, Лариса Лешкевич"

Потім вона відчула м'який поштовх, і свіже повітря прорвалося нарешті до її грудей.

Ілма зробив глибокий вдих. Наважилася розплющити очі, щоб озирнутися на всі боки, і побачила, що опинилася в якомусь лісі, серед величезних приосадкуватих дерев, з надзвичайно товстими, небаченими стовбурами. Їхні довгі прямі гілки без листя втикалися у саме  небо. І все навколо здавалося  порожнім, неживим і якимось марудним.

Ілма подивилась вниз.  Чорна земля під ногами слабко засвітилася і вузька стежка побігла вперед, звиваючись і клубочачись легким туманом.

Ілма знизала плечима і рушила тією стежкою. 

Розчарування млоїло її. Вона очікувала чогось таємничого, страшного, забороненого, а натомість, якась безвісна сила  втянула її в хоровод безцільних, виснажливих блукань по світах. 

Розмірковуючи безсонними ночами, Ілма думала, що їй доведеться проходити складні випробування, боротися з власним безсиллям, щоб стихії прийняли її. 

Щоправда, воду і пісок вона не змогла подолати, але, судячи з усього, це й не було потрібно.

Дуже хотілося розібратися, чи ведуть її до мети, чи, навпаки, плутають, хочуть зробити так, щоб вона перестала мріяти про недосяжне.

На мить вона згадала, що на ній немає одягу, але це останнє, що турбувало дівчину.

Її палило нетерпіння, їй хотілося швидше дійти хоча б кудись, але стежка продовжувала петляти серед величезних стовбурів і скоро Ілмі почало здаватися, що її просто водять по колу.

Вона зупинилася і спробувала пригадати вимовлене нещодавно заклинання.

– Мати води... Бог Вогню... – пробурмотіла, мружачись у темряву.

Може, земля знову розверзнеться? 

– Оце прикрість, так прикрість... – сказала сама до себе і вкотре окинула  сердитим поглядом небо, дерева, стежку…

Срібляста тінь промайнула праворуч, промінь невідомого світла ковзнув чорними стовбурами, кинувся їй під ноги.

Ілма підскочила від несподіванки й метнулася вбік, упала горілиць і попливла, наче з крижаної гірки кудись вниз.

Скрикнула, чіпляючись за густу траву, але трава не стримувала падіння. Пучки трави залишалися в її пальцях, і Ілма з люттю відкидала їх геть.

Упала у воду. На щастя, не  з розмаху, а опустилася так обережно, немов хтось навмисне сповільнив її падіння.

Теплі, майже гарячі струмені плескалися об її ноги. І непроглядна, вже звична темрява, розливалася навколо. Ілма закинула голову, але не побачила неба.

Куди тепер? Вона зробила нерішучих кроків уперед, вслухаючись у шерех води, наче в давнє пророцтво.

Раптом відчула чиюсь присутність позаду  і різко обернулася. 

Темна тінь стояла за її спиною, все підсвічена слабким світлом, закутана в безформний одяг, такий, що ані обличчя, ні фігури не можна було розгледіти.

– То ти  прийшла... Що віддаси за силу? – запитала фігура ніжним і м'яким, майже дитячим голосом.

Ілма не бачила, але відчувала, як гострий, допитливий  погляд впивається в її обличчя, читаючи всі думки й почуття.

Але вона не злякалася, не розгубилася.

– Хотілося б спершу дізнатися, чому мені доводиться платити за те, що я мала отримати за правом народження? – у свою чергу запитала Ілма, намагаючись не тремтіти голосом.

– Такі питання не до мене. Я зустріла тебе на межі. Я візьму твій дар і запропоную його тим, хто зможе прийняти рішення. Якщо дар приймуть –  сила прокинеться...

– Хто ти? – знову запитала Ілма, втім мало сподіваючись, що отримає відповідь.

– Я хранителька.

– Хранителька магії?

– Ні, її прояву у вашому світі. Магію не можна загнати в глечик і поставити на полицю... Отже, що ти віддаси за силу?

– Маю віддати щось найцінніше?

– Необов'язково... Навіть простий камінь із берега річки, у який ти вкладеш частину своєї душі, може бути прийнятий як найцінніший дар.

– Я не розумію...

– Добре, що ти почала обряд після опівночі, не стала чекати світанку. Умовності лише заважають здійсненню... Так у тебе більше шансів бути почутою. Заходь! – з тихим смішком промовила безіменна хранителька.

Суцільна темрява трохи розсіялась. Ілма побачила двері й слабку смужку світла під ними.