Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

7 (2)

Дівчина капітана здивувала. Вона бадьоро, як молода кізочка, стрибала на ліжку, примушуючи дошки передсмертно рипіти, комкала в обіймах подушку і щось люто бурмотіла.

— Що ви робите? — спитав Велівера, спускаючись із підвіконня.

— Стрибаю, — анітрохи не зніяковівши, відповіла дівчина. — Бурхливу пристрасть зображую.

— А, — сказав капітан.

Відверто кажучи, щоб дошки рипіли так, пристрасть має бути дуже бурхливою, а люди, які їй віддаються, — досить важкими.

— Стукають тут усілякі, — пробурмотіла дівчина, сівши на ліжку. — Думати заважають.

Вигляд у Ліїн був кровожерливий, а подушку вона стиснула так, ніби намагалася її задушити. Тому капітан тільки хмикнув і не став більше ставити запитання. Натомість сперся спиною об стіну і спробував роздивитись, що там у нього з боком. Видовище не порадувало, хоч і нічого особливо жахливого не було. Щит розсіяв божественну силу, і в результаті на боці вийшов опік, ніби хтось окропом хлюпнув, а не дірка, в якій загадково біліють ребра.

— Ох, ти ж! — вигукнула дівчина і, зіскочивши з ліжка, підбігла до капітана.

— Нічого страшного, навіть пухирів немає, — пробурчав Велівера.

— Це поки що, — похмуро сказала Ліїн, ледь утримавшись від того, щоб тицьнути в опік пальцем. — Я вмію лікувати.

— Хм, — сказав капітан, приховавши опік під сорочкою.

— Якщо ви знімете браслет…

— Не зніму, — сказав Велівера і почав натягувати підібрану куртку. І навіть не скривився, зараза.

— Але…

— Не дурійте. Такі браслети навіть добровільно носять, коли хочуть приховати свій дар. Чи вам хочеться, щоб вас вирахували і завтра розпочали полювання богопродавці?

Ліїн не хотіла, але говорити про це не стала.

— От і добре, — зрозумів усе без слів капітан.

— Ідемо і повертаємось на корабель?

— Ні, це приверне увагу, — сказав капітан. — Посидимо тут і підемо не першими. Краще з натовпом, коли всі почнуть утікати.

— Ага, — сказала Ліїн і мерзлякувато зіщулилася.

Натовп, що біжить у паніці, вона не любила. Тому що була невисокою та тендітною. І не любила бігти разом з натовпом, не бачачи куди.

Капітан чомусь усміхнувся, а потім лагідно сказав:

— Не бійтеся, все не так страшно. Цей бог насправді не такий і сильний. А ще він сліпий і дурний.

— Бог сліпий і дурний? — здивовано перепитала Ліїн.

Капітан хмикнув, акуратно сів поруч із Ліїн і кривувато посміхнувся.

— Боги справді дуже складна штука, — сказав задумливо. — Вони можуть народжуватись по-різному, сила у них різна і взаємодія з людьми також різна. Це складна тема, деякі теорії взагалі ніким не доведені та навряд чи будуть. А ось із богом Золотих туманів все дуже просто. Це лише демон, якого годують люди, роблячи його дуже сильним. Якщо його перестануть годувати, він жертиме сам, все і всіх поспіль. І насамперед зжере своїх жерців.

— О, — озвалася Ліїн. — Але як же?

Що вона хотіла спитати, дівчина сама не знала, але капітан щось зрозумів і почав розповідати далі:

— Колись, коли наш світ відокремився від Великого Океану, у ньому з'явилися демони. Напевно, впала якась грань, яка не давала їм приходити, відкрилося щось, загалом, теорій багато. Думаєш, чому острови стали добровільно приєднуватися до імперії? Та тільки тому, що імператор міг цих демонів виганяти туди, звідки вони приходили. Він для цього уклав договір зі своїми богами, і ті дали йому силу та знання, як перекрити демонам шлях. А в королівстві знайшлася людина, яка зуміла домовитися з дуже сильним демоном. Пообіцяла його годувати в обмін на безсмертя та ще щось. Так що…

— Зачекайте, чому імператор не зміг вигнати цього дуже сильного демона?

— Тому що люди дуже дивні істоти. Вони можуть тільки для того, щоб не йти під руку імператора, а залишитися зі своїм безсмертним королем, згодувати демону власних дітей, плачучи при цьому, плачучи і звинувачуючи злісного імператора в тому, що він змусив їх це зробити. Хоча насправді вони мали вибір — вони могли піти під руку імператора, могли й надалі боротися з демонами, як до його появи, а могли почати годувати демона, одержуючи в обмін на життя жертв молодість, силу і божевілля. Вони обрали третє.

— Ага, — сказала Ліїн. — І що тепер робити?

— Нічого. Воювати з демоном нам дуже невигідно. Ми, може, його і вб'ємо, але при цьому занапастимо будь-яку надію колись знову стати частиною Великого Океану і перестати боятися нашестя демонів. Ми можемо лише дозволити цьому безглуздому богу знищити самого себе. І одного разу він це зробить. Бо не розуміє — інші демони не з'являються на цьому світі лише тому, що імператор та його боги тримають кордон.

— Так? — здивувалася Ліїн. — Не розуміє? А чому вони тоді платять?

Капітан широко посміхнувся.

— Гаразд, розуміє, але розуміє неправильно. Втім, проблеми все одно будуть.

Ліїн хмикнула.

— Капітане, ви крутитесь, як вуж на сковороді, — сказала дівчина.

— Кручусь, — не став сперечатися Велівера і чомусь зітхнув.

Ліїн захотілося вчепитися йому в шию і придушити. Не до смерті, а так, щоби злякався і все розповів. Абсолютно все. Але, на жаль, навряд чи вона змогла б так налякати капітана своїми жалюгідними спробами удушення. Тому краще поки що посидіти і подумати. Може, щось саме вигадається. Ну, або хоча б питання вигадається, відмова відповідати на яке внесе більше ясності, ніж продовження казки про демона, котрий став богом.

Подумати Ліїн не дали. Десь закричала жінка. Потім хтось з тупотом промчав повз двері, волаючи:

— Туман, чорний туман!

— А тепер пішли, — наказав капітан. — Хоча ні, спершу…

Він усміхнувся, глянув на Ліїн, схиливши голову на бік, а потім простягнув долоню і розкуйовдив дівчині зачіску.

— Отак краще, — сказав, помилувавшись результатом і взявши дівчину за руку, потягнув її до дверей. — Що відбувається?! — сердито гаркнув, виглянувши в коридор.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍