Читати книгу - "Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель"

Глава 22

Сил боротися, чинити опір, бути сильною, «давати відсіч» — просто більше немає. Змирившись, стиснувшись у беззахисну грудку страху та розпачу, чекаю своєї долі.

Під натиском двері відчиняються з хрускотом вирваної хлипкої клямки. Дотик рук до мого тіла — мій тихий стогін і благання «не треба». Він щось говорить, але я не чую, повторюючи, як заведена, «будь ласка, не треба».

Він припиняє спроби змусити мене піднятися. Вчепившись намертво руками у свої ноги, сиджу, молячись, щоб він пішов і дав мені спокій. Мало їм було? Що ще від мене треба?

— Гей, — тихий оклик біля мого обличчя. — Поглянь на мене.

Розплющивши очі, хмурюся, здивовано розглядаючи хлопця перед собою, який, судячи з усього, є породженням моєї фантазії.

Клім, лише в куртці, накинутій на голий торс, присівши навпочіпки переді мною, намагається одягнути на мене свою кенгурушку. Теплу, м’яку кенгурушку з каптуром, у яку я миттю охоче пірнаю, відчепивши змерзлі руки від ніг. Клім накидає на мою голову каптур, натягнувши його глибше, підіймає мене і виходить із кабінки. Зупинившись біля протилежної стіни, ставить мене на підлогу і втискає у свої гарячі груди, обхопивши руками за спину.

— Зараз відігрієшся і відвезу тебе додому, — шепоче в мою маківку.

Мої руки, стиснуті в кулаки — єдина між нами перешкода. Моя свідомість намагається зачепитися за думку, що це все хитрощі, обман, щоб принизити мене ще більше. А раптом це він усе підлаштував? Що як вирішив так покепкувати з мене?

Ні, ця думка йде геть, розтоптана очевидними фактами: дівчата й так мене ненавидять, а йому немає сенсу вдаватися до таких витончених методів тортур. Я йому ніхто і причин знущатися з мене в нього немає.

Погладжуючи мене по спині, Клім намагається зігріти мене. Минає зовсім небагато часу і я остаточно розслабляюсь і заспокоююсь. Розтиснувши кулаки, торкаюся долонями його грудей. Гарячий, і серце так гулко б’ється. Притискаюся щокою до його гарячої шкіри і слухаю серцебиття. Усміхаюся, сама не розуміючи, чому. Просто так затишно стає, минає тремтіння, і страх, і біль — залишається лише умиротворення.

Відчиняються двері, але я навіть і не думаю обертатися. Не хочу йти з цієї миті. Нехай забираються геть, хто б там не був.

Клім напружується, стискає мене міцніше, дихає шумно, випускаючи повітря крізь стиснуті зуби, опускає підборіддя на мою маківку, ніби підгрібаючи мене до себе ближче.

— Це, взагалі-то, жіноча вбиральня, — обурено пирхає Ірка.

Повернулися, усе ж таки, щоб закінчити почате. А я відчайдушно завожу руки за його спину і притискаюся всім тілом, заплющивши очі. Звідкись знаю, впевнена, що зараз я в безпеці. Може, із попереднього досвіду? Може, через його дивні спроби допомогти мені? Або тому що я занадто слабка, або через те, що схожа на неї.

Він мовчить. Сховавшись у його обіймах, сховавши обличчя на його грудях, я нічого не бачу, та й бачити не хочу. Ні виразу його обличчя, ні Іру, ні що за незрима війна між ними зараз відбувається. Минає кілька секунд — і двері з гуркотом зачиняються. Пішла, поступилася сильнішому супротивнику. Так, це ж не мене по підлозі тягати або речі забирати.

Клім запускає руку під кенгурушку й ковзає гарячою долонею по моїй спині. Здригаюсь від несподіванки, але відразу розслабляюся, хоча друга його рука опускається вниз, погладжуючи мої сідниці крізь тканину джинсів.

— Зігрілася, — констатує факт, — тільки штани мокрі. Ходімо, у машині буде тепліше.

Киваю. Знехотя відлипаю від Кліма. Не дивлячись на нього, йду першою на вихід із вбиральні, а потім у бік аудиторії, щоб забрати пальто та сумку. Не обертаюся, чую, що він іде слідом за мною. Так хочеться виглядати в цю мить гарною, мати можливість вразити ходою, формами, грацією. Але я розумію, що нічого з цього я не маю. І, на жаль, знаю, що він дивиться й теж розуміє, що нічого з цього я не маю.

В аудиторії вже порожньо. Мої речі, як це не дивно, на місці. Накинувши пальто та прихопивши сумочку, виходжу з аудиторії. Клім стоїть під дверима, притулившись плечем до стіни. Адже знала, що чекає мене тут, а все одно дивлюся на нього розгублено, потрапивши в полон його чіпкого погляду. Так складно зрозуміти, про що він думає, коли дивиться на мене. Що він відчуває? Співчуття? Огиду? Чи просто байдужість?

Цієї миті я уявляю себе щеням, викинутим надвір. Повз проходить людина, яка може йому допомогти. І вона допомагає: їжі підкине, може навіть відмиє, відігріє, прихистить на кілька днів. А потім віддасть у притулок. Тому що не потрібне їй це щеня, і без нього нормально жилося. Тим паче якщо це щеня неповноцінне і з ним клопоту не оберешся.

Ось ким я почуваюся під його пильним, але таким байдужим поглядом.

Мій погляд зісковзує на його простягнуту до мене руку. Мій телефон… Я зовсім про нього забула. Начебто навіть цілий. Вмикається, екран не розбитий.

— Дякую, — кажу йому, але подяка звучить натягнуто, напружено.

Лише увійшла в аудиторію й повернулася, а за ці хвилини усі чари й легкість зникли. Реальність повернулася, шкірячись злісно мені в обличчя: цей хлопець просто тебе пожалів.

— Позичиш мені, будь ласка, свою кенгурушку до завтра? Я на таксі поїду, — махаю телефоном, безглуздо посміхаючись. — Або не позичиш, — усмішка зникає під його потемнілим поглядом, — загалом, я можу й пальто зверху накинути, не змерзну, усе одно на таксі. Я зараз, — повертаюся, щоб сховатися в аудиторії та зняти його річ.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍