Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

строк, який присудили синові міністра за смертельну автопригоду під наркотиками.

— І що він такого накоїв у галереї?

На її подив, скорботний вираз обличчя Іззі змінив вибух сміху.

— О Боже, вибач, не можна з такого сміятися. Він трахнув іншу продавчиню в туалеті,— відповіла вона, кавкаючи зо сміху.— Я знаю, що насправді це не смішно — але він щойно вийшов з в’язниці, а Раф симпатичний і завжди отримує бажане. Його вбрали у костюм і поставили поруч з гарненькою випускницею коледжу мистецтв... то чого ж вони від нього чекали? Але ти можеш уявити, що власника галереї таке не потішило. Він почув їхні забавки в туалеті та зробив Рафові останнє попередження. Раф з дівчиною знову за своє, тож татко аж сказився і заявив, що натомість Раф працюватиме тут.

Робін ця історія не дуже потішила, але Іззі цього не помічала, поринувши у власні думки.

— Хоча не знаю, може, татко й Раф це вигадали,— з надією мовила вона, а тоді глянула на годинник.— Час передзвонювати людям,— зітхнула вона й опустила горнятко, але щойно потягнулася по телефон, як застигла, не донісши пальців до слухавки. За зачиненими дверима коридором розносився співучий чоловічий голос.

— То він! Вінн!

— Тоді я пішла,— сказала Робін і знову схопила свою папку.

— Щасти,— прошепотіла Іззі.

Вийшовши в коридор, Робін побачила Вінна. Той стояв у дверях свого кабінету і, вочевидь, розмовляв з Ааміром, який був усередині. Вінн тримав папку, на якій помаранчевими літерами було написано «Рівне ігрове поле». Почувши кроки Робін, він розвернувся до неї.

— О, добридень,— мовив він зі співучим кардиффским акцентом, відступивши в коридор.

Його погляд пробігся по шиї Робін, упав їй на груди, тоді знов піднявся до її губ і очей. Робін за цим єдиним поглядом усе зрозуміла. Вона багато таких зустрічала в офісах — типів, під чиїм поглядом ураз стаєш незграбною і сором’язливою, які кладуть тобі руку на поперек, коли обходять чи пропускають у двері, які зазирають тобі через плече, буцімто цікавлячись тим, що на моніторі, й коментують твій одяг — а на офісному виході в бар після роботи починають коментувати фігуру. Такі кричать «Жарт!», якщо ти розсердишся, і починають поводитися агресивно, якщо жалієшся на них.

— І де ж ви така нагодилися? — поцікавився Ґерайнт. Прозвучало сально.

— Я — етажерка у дядька Джаспера,— бадьоро всміхнулася Робін.

— У дядька Джаспера?

— Так, у Джаспера Чизвелла,— відповіла Робін, вимовляючи ім’я на манір самих Чизвеллів — «Чизл».— Він — мій хрещений батько. Венеція Галл,— відрекомендувалася вона і простягнула руку.

У Вінна все було якесь амфібієподібне, і навіть рука волога. В житті, вирішила Робін, він менше схожий на гекона і більше — на жабу: з помітним черевом, тоненькими руками і ногами, ріденьким масним волоссям.

— І як же так вийшло, що ви — хрещениця Джаспера?

— О, дядько Джаспер — татів давній друг,— відповіла Робін, яка підготувала цілу історію.

— З армії?

— З земельного управління,— відповіла Робін, тримаючись за вигадану біографію.

— А,— мовив Ґерайнт; а тоді: — Маєте гарне волосся. Справжнє?

— Так,— відповіла Робін.

Його очі знову ковзнули її тілом. Робін вартувало зусилля і далі йому усміхатися. Й нарешті — щоки аж боліли від хихотіння й просторікування — погодившись, що вона його покличе, як знадобиться якась допомога, Робін рушила коридором далі. Вона відчувала його погляд, аж поки не завернула за ріг.

Так само як Страйк, коли відкопав потяг Джиммі Найта до сутяжництва, Робін відчула, що тільки-но дізналася дещо про слабкість Вінна. З її досвіду, чоловіки штибу Ґерайнта на диво легко вірять у те, що жінки сприймають радо їхні безладні сексуальні аванси й навіть відповідають взаємністю. Значну частину своєї кар’єри у сфері тимчасового найму Робін старалася триматися подалі від таких чоловіків — а ті вважали брудні натяки виявом люб’язності. Юність і недосвідченість для них ставали незборимою спокусою.

Наскільки далеко, спитала себе Робін, вона готова піти, щоб дізнатися те, що може скомпрометувати Вінна? Прямуючи до вигаданої мети нескінченними коридорами, щоб просто підтримати ілюзію, ніби несе кудись папери, Робін уявила, як схиляється над його столом, поки незручного Ааміра десь немає. Гі груди на рівні його очей, а сама вона питає поради, хихотить з його брудних жартів...

А тоді уява раптом чкурнула кудись не туди, і нажахана Робін чітко побачила, як Вінн кидається на неї, побачила зблизька його пітне обличчя з роззявленим безгубим ротом, відчула, як він хапає її за руки і притискає їх до боків, як у неї впирається те черево і вчавлює в металеву шафку...

Нескінченна зелень ковроліну та стільців, арки темного дерева, квадратні панелі — все розмилося й відступило, коли уявні Віннові залицяння перейшли в напад. Робін кинулася у двері навпроти так, ніби фізично могла обігнати свою паніку...

«Дихай. Дихай. Дихай».

— Воно все вражає, як уперше бачиш, га?

Чоловічий голос звучав по-доброму і не дуже молодо.

— Так,— озвалася Робін, ледь розуміючи, що саме каже. «Дихай».

— Ви — етажерка, га? — А тоді: — Дорогенька, що з вами?

— Астма,— відповіла Робін.

Вона не вперше користувалася цією відмовкою. Так можна було спинитися, глибоко вдихнути, знов заякоритися в реальності.

— Ви маєте інгалятор? — стривожено спитав підстаркуватий розпорядник.

Він був у фраку з білим нагруддям і з фалдами, а ще мав розцяцькований нагрудний знак. Побачивши таку неочікувану велич, Робін зненацька уявила білого кролика, що вигулькує посеред божевілля.

— Лишила його в кабінеті. Я зараз буду в нормі. Хвилиночку...

Вона заблукала до круговерті золота й кольору, від яких зробилося тільки гірше. Хол депутатів — знайоме розкішне приміщення у вікторіансько-готичному стилі, яке Робін бачила по телевізору — прилягав до Палати громад; на периферії зору височіли чотири гігантські бронзові скульптури попередніх прем’єр-міністрів — Тетчер, Аттлі, Ллойд-Джорджа і Черчилля, а вздовж стін стояли бюсти решти. Робін вони здалися відрізаними головами; позолота з її вигадливими лініями і різноколірними оздобами танцювала навколо, насміхаючись із її неспроможності дати раду цій розкішній красі.

Робін почула, як ніжки дряпають підлогу. Розпорядник подав їй стільця і якраз просив колегу принести склянку води.

— Дякую... дякую...— тупо повторила Робін, почуваючись незграбною, засоромленою, зганьбленою. Страйк у жодному разі не повинен про це знати. Він відправить її додому, скаже, що вона нездатна виконувати свою роботу. І Метью теж не можна казати, бо він вважає напади