Читати книгу - "1793"

140
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 91
Перейти на сторінку:
високою, що навіть такий великий екіпаж, як наш, міг проїхати. Митник, який щойно прокинувся, освітив карету ліхтарем і постукав у двері з правого боку. «Добрий вечір, — мовив хрипким голосом і позіхнув. — Пізнувато подорожуєте. Можна побачити ваші документи?» Чоловік навпроти мене вийняв з кишені папір. Я, звичайно, не мав ніяких документів, люба сестро, від самого прибуття до Стокгольма — тоді я щось збрехав, аби тільки пропустили, а більше до митниці намагався і близько не підходити. Оскільки я сидів мовчки й не показував документи, митник вирішив, що чоловік у кареті — мій опікун, тому знову звернувся до нього: «А що в панича з документами?» Мертві очі мого нового господаря вперше глянули просто на митника, а потім так само неживий голос — ніби щось намагалося імітувати людину — запитав: «Як вас звати і хто ваш начальник?» — «Мене звати Юган Улоф Карлсон, а мого начальника — Андерс Фріс». — «Як Юган Улоф бачить, я в кареті сам-один».

Митник витримав його погляд кілька секунд, але все одно здався. Він зблід і був такий наляканий, що обличчя його вкрилося червоними плямами. Кинув погляд на те місце, де я сидів, і від цього погляду в мене кров похолола. Митник повернув папір моєму господареві, розвернувся і ляснув долонею по кареті, мовляв, їдьте, все гаразд. Мені знадобилася всього мить, щоб зрозуміти: володар мого життя не збрехав митнику. До мене дійшло: він відповів чистісіньку правду. Свою правду. Я для нього — не просто ніхто, а ніщо. Але що ж він зі мною зробить? Цього я ніяк не міг знати. Мене охопили недобрі передчуття і страх, якого я раніше ніколи не знав. Навіть під час війни у Карлскруні смерть і всі інші жахіття принаймні були зрозумілі, я їх упізнавав.

Рипіння коліс у тиші літньої ночі мене заколисувало, і хоч я щосили намагався не заснути, все-таки задрімав, не знаю, чи надовго. Прокинувся я від того, що екіпаж сильно струснуло. Ти, люба сестро, ніколи не покидала міста, тебе не заносило в глуху ніч так далеко від ліхтарів і камінів. Мене заносило. Там, за містом, морок з’їдає все перед собою і ти вже не можеш знати, що тебе чекає за крок попереду. Зникає все, ти сліпнеш. Навіть коли зорі освітлюють місцевість — її не розпізнаєш. Я зумів тільки розгледіти, що обабіч дороги безкраїми рядами височіли ялини й сосни, зливаючись у суцільний непролазний ліс.

Чоловік навпроти мене не ворушився, але й не спав. Дивився у вікно своїми неживими очима і, здавалося, нічого там не бачив.

9.

Мабуть, ми цілу ніч їхали тією ж дорогою. Було вже світло, коли карета різко зупинилася, я мало не впав з лавки й прокинувся. День заповідався сірий. Літньої спеки й сліду не лишилося. Господар і далі сидів навпроти мене, і, здавалося, втоми він не відчував. Без жодного слова розчинив двері карети й вийшов. Я пішов за ним. «Маєте конюшню, щоб я напоїв коней? І непогано було б на сіннику десь подрімати», — поцікавився виснажений візник. «Тут немає нічого ні для тебе, ні для твоїх коней», — відповів пан, вийняв гаманець і кинув на сидіння кучера. Це миттю вгамувало візника, він розвернув екіпаж і поїхав тією ж дорогою, якою привіз нас сюди.

Ми стояли на подвір’ї з кам’яними будівлями. Посередині фонтан — скульптура жінки, яка сидить, оточена німфами й дельфінами. Вода вже не била струменями, а помалу стікала з отворів, підживлюючи бурий мох, ніби саме каміння плакало. Вода в басейні була така брудна, що дна не видно. На іншому краю брукованого подвір’я височів будинок з двома крилами. Оточував це все ліс з трухлявих ялин і незасіяне поле. Маєток, колись багатий і розкішний, зараз занепадав. На бруківці валялися шматки штукатурки з фасаду, з-під фундаменту й скрізь по двору вибивалися високі бур’яни. У жодній коморі, у жодному хліву чи сіннику не було ніяких ознак життя. Тільки собака десь загавкав. Мене охопили страх і туга. Цей маєток уразила якась катастрофа і, мов гангрена, поширилася навіть за його межі. Колись було красиве місце, але не зараз. Язик мій — ворог мій, бовкнув раніше, ніж я встиг подумати: «Де це ми? Що тут сталося?» Спитав і перелякано затулився торбою, зрозумівши, що розтулив рота без дозволу. Але, на моє здивування, господар відповів. Стоячи посеред цього порожнього двору, з якимось навіть сумом в очах він повернувся до мене — може, щоб бачити мою реакцію: «Це маєток мого батька. Птахи тут більше не співають». Я не зрозумів, що це означає, але не мав ніякого бажання запитувати.

Господар показав мені, щоб я ішов за ним, але попрямував не у великий будинок, а до низької споруди з лівого боку, за якою вже починалися поля. Відчинив двері й показав, щоб я заходив перший. Я майже нічого не бачив у темряві, але мене охопило якесь тривожне почуття, немовби всередині хтось був, а його присутність не віщувала мені нічого хорошого. Повітря в кімнаті затхле, стоїть сморід. Почувши приглушене гарчання поперед себе, я злякано завмер. Нарешті очі звикли до темноти, і я побачив велетенську істоту, що нетерпляче ходила туди-сюди. То був монструозний пес, найбільший з усіх, що я коли-небудь бачив. Зростом він був мені по груди, а важив точно більше за мене. Під шкірою перекочувалися могутні м’язи, з пащі текла слина, а в очах палало люте полум’я. Пес кинувся на мене, і за мить до того, як його щелепи мали схопити мене, стукнуло дерево, почувся металевий дзенькіт і пес зупинився. Я зрозумів, що він прив’язаний ланцюгом. Я впав на коліна й відповз від чудовиська. Очі сльозилися від його подиху, а все обличчя стало мокре від його бридкої слини, що вилітала з пащеки з кожним новим видихом. «Це Маґнус», — мовив голос за моєю спиною. Чоловік зняв з мене шапку, кинув у морок, і тварюка кинулася на неї. «З часом тобі може набриднути моя гостинність, — вів далі мій господар, — але якщо ти раптом вирішиш покинути цей маєток, знай, що я відв’яжу Маґнуса. Він ніколи не забуде твого запаху. Він відчуває сморід твого страху й сечі, яка стікає в тебе по ногах. Знайде тебе, хоч де ти спробуєш сховатися, роздере на шмаття і крукам залишить лише клапті». З цими словами господар пішов надвір. Я посунув за ним.

Як я і припускав, побачивши дім знадвору, розпадався він і всередині. Багато розбитих вікон, штукатурка пообсипалася. Скрізь сильний запах вільгості й плісняви. Напевно, в дощ вода

1 ... 37 38 39 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1793», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1793"