Читати книгу - "Той, хто вбиває"

ритуал перед серйозним судом. Може видатися багацькою звичкою, але так не є. У моєму послужному списку не надто багато сенсаційних справ. Здебільшого я захищаю дрібних злочинців. Однак не цього разу.

Як і варто було сподіватися, уночі я майже не спав. Та це не біда. З досвіду знав, що нерви й адреналін триматимуть мене в тонусі, доки все закінчиться, і лише потім сили покинуть мене. Легендарний адвокат Улав Гестенес після своїх численних важких кримінальних справ іноді змушений був лягати до лікарні. Аж так зле мені ніколи не бувало, проте важкі судові процеси вимотують фізично і психічно.

Я поснідав, щоправда, без апетиту, але розумів, що мушу хоч щось у себе запхати. Посмажив у тостері хліб, намастив джемом. О восьмій уже був у конторі, подбав про достатню кількість кулькових ручок, олівців, маркерів, карток-липучок — усього, що на мою думку, могло б згодитися. Прийшла Сюнне, ми намагалися абстрагуватися і розмовляти про все на світі, окрім суду. Вона гарно розважилася з подругами. Я ні словом не натякнув на свої підозри щодо Дідріка.

О пів на дев’яту я виблював у туалеті весь свій сніданок і каву. Це вже як умовний рефлекс, за тим лише винятком, що переважно таке трапляється по приході до суду. Я відкашлявся, відхаркався, пополоскав рота. Цікаво, чи перестану коли-небудь так нервувати перед судовим засіданням? Мабуть, ніколи. Останніми роками ставало не ліпше, а тільки гірше.

Юсеф підстригся.

Довгий кінський хвіст зник, замість нього — короткий «їжачок» на потилиці та з боків і подовжений чуб, що трохи нависав на чоло.

— Як тобі? — запитав він, проводячи долонею по голові.

— Пасує! — сказав я, хоча насправді був іншої думки — він ніби постарішав, а може, став поважніший, та водночас і цинічніший.

Юсеф либився на весь рот і зовсім не нервувався, що мене тривожило. Я б волів, щоб він усвідомлював серйозність моменту, а отже, поводився обережніше. Але заглушив у собі тривогу. Пізно про це думати. Я сказав йому все, що мав сказати, підготував, як міг. Невдовзі він займе місце свідка й опиниться наодинці з собою. Захоче — попливе, не захоче — потоне.

— Тобі пасує, — повторив я, одягаючи мантію.

Я ігнорував журналістів, камери, жадібну до сенсацій публіку — закрився від усіх, хоча вони юрмилися усього лиш за кілька метрів від мене.

Моя адвокатська мантія трохи пом’ялася і зносилася за багато років користування. Останніми роками я часто збирався купити нову, і знову думка про обнову зринула в моїй голові, коли до зали увійшла прокурор. Мантія Ґабріеллє Соммер була новісінька, шовкові складки виблискували, як її очі. Рухи поривчасті й енергійні, уся постать випромінювала самовпевненість й азарт. Вона перетнула залу, подала руку спершу Юсефові, потім — мені.

— Готовий, Бренне?

Я лише кивнув. Мені знову стало млосно, я дуже сподівався, що не доведеться знову бігти в туалет.

— Розглядається справа, — оголосив суддя Сандерстьоль і роззирнувся залою.

Як судді, я йому не симпатизував. І зовсім не тому, що мені не подобалися його рішення, а тому, що він завжди був однаково стурбований і занепокоєний, а, до того ж, скупий на слова. Дуже важко відчитати наміри з виразу його обличчя. Я віддав би перевагу колишньому судді, бо міг передбачити кожну його реакцію.

Млість минулася, з кожним кроком формальної процедури туман у голові розсіювався, натомість з’явилася надзвичайна ясність. І ніби й чути ліпше став, і бачити, і гостріше сприймати оточення. Лише за цю одну метаморфозу я любив судові баталії.

Юсеф підвівся відповідати на запитання про персональні дані.

— Письменник, — сказав він з притиском, коли його запитали про професію. — Я — письменник.

Журналісти гарячково записували. Так завжди відбувалося на початках судового процесу. За кілька днів вони вже кунятимуть на лавах, принаймні ті з них, хто витримає найдовше.

— Пані прокурор, вам слово для виступу. Прошу! — запросив суддя.

— Дякую!

Ґабріеллє Соммер притьмом підхопилася зі стільця, ніби вже дочекатися не могла, коли ж її покличуть.

Мушу визнати, її виступ був добрий, логічний, системний, милозвучний, а ледь вловна, скрадлива хрипкість голосу була насолодою для вуха.

Це був не окружний суд з присяжними, з якими треба було загравати, заворожувати, зваблювати — одне слово, справляти враження, а всього лиш міський суд. І хоч біля Сандерстьоля сиділи три громадські засідателі, судом разом з головою засідання усе ж правили ще два професійні судді, і, звичайно ж, вони домінуватимуть на процесі. А суддів адвокати здебільшого не заворожують, а дратують, вважаючи їхні методи надто театральними й мелодраматичними. Тому я чемно і спокійно відсидів увесь виступ прокурора. Та й, чесно кажучи, підстав для протестів не було. Виступ прокурора — це завжди максимально об’єктивний огляд фактів, до того ж, вона чітко дотримувалася правил.

Мене ж найбільше цікавило в її виступі, що вона скаже про мотив Юсефа.

— Він зґвалтував Барбару Бломберґ вагінально й анально, а потім задушив. Важко достеменно сказати, скоїв Юсеф Мардал убивство під час акту в момент оргазму чи відразу після нього, щоб змусити жертву замовкнути й не звинуватити його в зґвалтуванні. До цього ми ще повернемося у ході розгляду доказів, але для висунення обвинувачення це не так вже й важливо. І вбивство, і зґвалтування є тими обтяжувальними обставинами, які, згідно з відповідною статтею кримінального кодексу, дають підстави засудити підозрюваного до двадцяти одного року тюремного ув’язнення.

Юсеф нахилився до мене, хотів прошепотіти щось на вухо, але я від нього відмахнувся — конспектував за прокурором. Мені було б дуже на руку, якби прокурор дотримувалася версії, що вбивство було скоєне, аби змусити жертву замовкнути, але й так було незле. Найважливіше в її виступі — акцент на самому факті зґвалтування. Ось на це й треба буде тиснути.

Та ще не тепер.

Що раніше я розкрию свою стратегію, то кращу нагоду й більше часу матиме Ґабріеллє для виявленння контраргументів, підготовки патологів і слідчих. Існує ще одна важлива відмінність у виступах перед судом з засідателями і судом присяжних. В останньому випадку я радше схилявся б до ранньої демонстрації своїх намірів, щоб присяжні не пропустили важливих моментів згодом, під час розгляду доказів і допиту свідків, але зараз я покладався на суддю Сандерстьоля — хай доходить до істини без моєї допомоги.

Тому я встав і проголосив коротку, цілком беззмістовну промову.

— Навіщо Юсефові Мардалу вбивати Барбару Бломберґ? — поставив я