Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

Розділ 12. Яна.

Юля довго не бере трубки. Спить чи що? Хоча не повинна, робочий день вже розпочався.

— Привіт, Яно! В тебе щось термінове? А то я лечу до банку, постачальнику треба гроші терміново переказати, а онлайн-банкінг, собака, висне, — чую, як подруга цокотить підборами по тротуарній плитці.

Судячи зі швидкості стуку, вона справді поспішає.

— Та нічого такого. Просто хотіла дізнатися, як в тебе справи.

— Яно, ніколи не заводь власний бізнес, чуєш? Ніколи! Це такий головний біль. Я вже втомилася бігати інстанціями. У всіх якесь загострення весняне, інакше не скажеш. То принеси цей папірець, то віднеси той. То молодець, що принесла, але це не те що нам треба. І ти як дурень бігаєш туди-сюди, а електронною поштою приймати нічого не хочуть. Несіть оригінал, — торохтить похапцем Юля.

— Візьму до уваги, — усміхнено погоджуюся з буркотливою подругою.

Це не вперше, коли вона мене відмовляє від власної справи, хоча я нічого такого робити й не збираюся. Проте я не намагаюся їй нічого довести, бо знаю, що це в ній говорить звична втома. Після того, як вона вибалакається, то буде щасливіша ніж до того.

Пам'ятаю, як чотири чи п'ять років тому вона загорілася ідеєю власного бізнесу. Як активно брала участь в усіх процесах: починаючи від розробки плану майбутнього салону до фарбування стелі в першому приміщенні.

А як світяться її очі, коли вона розповідає про новинки у світі косметології або коли кличе мене випробувати якийсь крутий пілінг, маску чи апарат для обличчя, який спромоглася привезти до країни з Азії.

— А чого це ти така щаслива? — раптом питає Юля.

Вона знає, що я ніколи просто так не дзвоню. В мене завжди є якась причина.

— Та просто настрій гарний, Юль. Нічого такого. Скучила я за тобою, — мій голос звучить занадто солодко. Аж до нудоти.

— Нічого собі, —  тягне подруга. — Мені здається, я навіть через мобільний зв'язок бачу, як ти широко посміхаєшся. Аж від вуха до вуха. Що ж такого сталося у родині Тітових, що ти така осяяна? Чи ні, не кажи зараз. Я владнаю справу з постачальником та одразу приїду до тебе. Особисто мені розповіси усе в деталях. Домовились? Щось брати з собою?

— Нічого. Я млинців зроблю до твого приїзду. З малиновим варенням. Як ти любиш.

— Прощавай фігура, рости попа, називається, — сміється Юля. Лунає короткий сигнал автомобільної сигналізації. — Все, Янусю, я помчала до банку. Роби обіцяні млинці, скоро буду. Цілую.

Забираю у продавчині обрані тістечка та стаканчик з кавою. Повертаюся назад до свого маленького жука. Може ще торт для Олега встигну спекти? Я щось давно я не пекла свій фірмовий торт зі згущеним молоком. Треба це негайно виправити. І Тимур буде радий, він обожнює цей торт.

Юля з'являється на моїй кухні, коли я закінчую підготовку тіста для майбутніх коржів торта.

— М-м-м, — вона відщипує шматочок тіста та кидає його до рота.

Дитяча звичка подруги довгенько доводила мене до сказу, але як-то кажуть: з ким поведешся, від того зрештою і наберешся всякого. Тепер я теж, коли замішую тісто, завжди пробую його на смак.

— І що ж такого накоїв пан Олег Юрійович Тітов, що ти, матінко, вирішила витратити півдня на домашній торт?

— Та нічого особливого, — досить тихо вимовляю я.

Відчуваю, як обличчя починає червоніти. Метушливо переставляю миску з тістом з одного місця на інше. Для чогось дістаю фольгу з ящика, але швидко схаменувшись, міняю її на пергамент. Звісно, всі ці маніпуляції я роблю з таким виглядом, ніби все нормально і це частина процесу, а ми з подругою обговорюємо не моє особисте життя, а рецепт італійської піци.

— Яно? Ану, глянь мене, красуне. Не соромся, сонечко, покажи своє личко, — допитується Юля.

Роблю глибокий вдих та намагаюся з максимально байдужим обличчям підвести очі на подругу. Навіть силуюся невимушено посміхнутися, але не витримую навіть пів хвилини, ніяковію та втуплююсь поглядом у стільницю.

— Та невже?! Ви що нарешті переспали? — Юля ляскає руками по столу та ледь не перекидає чашку з гарячим чаєм.

— Годі так репетувати, — шикаю я на подругу. — Нам не по вісімнадцять років, звісно, що ми не в шашки гралися усю ніч. Тим паче ми одружена пара.

Повертаю тісто на стіл. Розсипаю дрібку борошна на лист пергаменту, відрізаю шматок тіста та починаю розкочувати його качалкою до потрібного розміру.

— Янко, ну ти даєш! Я наче щойно повернулася до універу. Тоді теж доводилось кліщами витягувати з тебе кожне слово, — Юля згортає млинець з варенням у трубочку та жадібно його відкушує. — І як воно було? Тітов покращив свої навички у ліжку, я сподіваюся?

— ЮЛЮ! Припини! — я грюкаю качалкою по столу.

Відвертаюся від подруги та запихаю деко з першим коржем у духову шафу. На черзі ще дванадцять таких самих.

— Я не буду обговорювати подробиці нашого з Олегом інтиму, навіть з тобою. Все, що було в спальні, там і залишиться, суто між ним та мною.

— Ой, ну й не треба. Чого ти так розлютилася? Я ж не питаю скільки часу та в якій позі, — моя подруга жартує, я це бачу, але всередині все одно неприємно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍