Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

хвороба, це криза. Якщо кризу подолали, пацієнт устає і йде.

— Зрозумів…

— Куди ти зник… ну, коли ми притягли Едді до клініки?

— А, — Левко махнув пляшкою у повітрі, показуючи, що нема про що говорити. — Здалося, що побачив знайомого.

— Тут? У Перу?

— Ага.

— І що?

Українець завагався, міркуючи, чи не розповісти про свої підозри. Не відважився.

— Помилився.

— О’кей, — Сьома здвигнув плечима, водночас опустивши кутики губ. Він однаково не розумів, чому Левко не повернувся до «Cusco Medical Assistance» після того, як усвідомив, що помилився. — Допив?

— Так, — Левко одним махом вихилив залишки «Cusqueña».

— Пішли. Завтра рано вставати…

XXXIII

Рано-вранці 28-го п’ятеро мандрівників сіли на автобус до Пуерто-Мальдонадо, куди успішно прибули в розпал дня, провівши сім із половиною годин у дорозі. Останні 200 кілометрів вони мали приємність спостерігати південний край лісів Мадре-де-Діос, уздовж якого звивалося шосе С30. Подекуди, коли сріблястий триосьовий автобус виїжджав на пагорб, який здіймався над сельвою, вони бачили безмежний килим тропічної зелені, що тягнувся до горизонту. Ніхто не озвучив думки вголос, але у всіх п’ятьох від такого видовища по шкірі пробігали мурашки.

Підшукавши нічліжку на одну ніч, друзі розділились. Ґрем, Ян і Сатомі вирушили на ринок докуповувати необхідне для подорожі (продукти, чотири мачете, похідне взуття тощо), а Левко із Семеном поквапились на пристань шукати човняра, який знає сельву та який погодився б відвезти їх до скелі, позначеної Ґуннаром Іверсом як Голова Папуги. Чи хоча б достатньо далеко, щоби переконатися: кліфу у формі папужої голови не існує й уся історія про Паїтіті — вигадка.

Мачігуенга зустрічали Семена та Лео непривітно, вислуховували пояснення росіянина неохоче. Апатію наче вітром здувало, щойно розмова доходила до конкретики й українець показував ксерокопію Ґуннарової карти. Очі індіанців розширювалися, секунду чи дві вони витріщалися на мапу, потім на хлопців, а тоді мовчки розвертались і йшли собі. Один із човнярів, який не вшився після першого погляду на копію, виявився неписьменним. Коли Семен пояснив, що їх п’ятеро та вони вирушають на пошуки Паїтіті, човняр повівся, як і його колеги: глипнув на хлопців, як на божевільних, і подався геть, невдоволено сиплючи собі під ніс мішаниною іспанської, кечуа та nomatsigenga, одного з діалектів мови мачігуенга.

— Це через Паїтіті, — сказав Сьома, провівши індіанця очима. — Їх криє від однієї назви.

— Думаєш?

— Упевнений. Сховай копію карти й дістань одну із роздруківок із «Google Maps».

Левко послухався, й наступна розмова вийшла змістовнішою.

— Добрий день, сеньйоре! — привітався Семен іспанською.

Невисокий босоногий мачігуенга з круглим обличчям і без двох передніх зубів відповів ледь помітним кивком.

— Ми шукаємо човен, щоби піднятись угору по Такуатіману.

Індіанець зміряв хлопця поглядом і сплюнув на пісок, не розтуляючи рота, крізь дірку в зубах, просто задерши верхню губу.

— Куди?

Левко розгорнув роздруківку. Зображення роздрукували на чорно-білому принтері, тому навіть тим людям, що звикли користуватися «Google Maps», там було важко що-небудь роздивитися. Ліси Мадре-де-Діос виглядали великою чорною плямою.

— Сюди, — тицьнув пальцем Сьома.

— Що це?

— Карта.

Човняр розгублено почухав голову.

— А вам далеко? — з підозрою спитав він.

— У нас є координати, — насправді у хлопців були лише координати місця, де слід звернути в праву притоку, проте Семен прикинув, що індіанець із Пуерто-Мальдонадо навряд чи має уявлення про глобальну супутникову навігацію. Чоловік із колоритною діркою під верхньою губою, насупившись, відвів очі.

— Як далеко? — повторив він запитання.

— Триста кілометрів.

— По Такуатіману?

— Й одній із приток.

— Це далеко. Це за «Проґресо». Туди ніхто не плаває.

— Чому? — здивувався Сьома.

— Бо небезпечно.

— Ми гарно заплатимо.

— Скільки?

Семен усвідомлював, що це неправильно, проте, зважаючи, що на той момент попит на ринку річкових перевезень у Пуерто-Мальдонадо катастрофічно переважав пропозицію, назвав максимальну ціну, що вони на неї розраховували.

— П’ятсот нуебо-солів, — неймовірна сума, як для східного Перу.

Чоловік замислився, а потім заперечно мотнув головою.

— Лиш один день, — переконував росіянин, — просто відвезете нас і все.

— Тільки відвезти?

— Так.

Індіанець вагався. Було видно, що йому хочеться заробити ті півтисячі.

— Це далеко… — задумливо повторив він і несподівано кинув фразу, що насторожила Семена: — Не хочеться повертатись у темряві…

— П’ятсот нуебо-солів, аміґо, — напирав хлопець.

— Добре, — несподівано погодився мачігуенга, — приходьте завтра о шостій ранку, — він простягнув хлопцям руку: — Я Атаучі.

«Атаучі Беззубий», — нарік його Левко.

— Лео.

— Сімеон.

— Ходімо, покажу човен.

Мадре-де-Діос. Перше наближення

XXXIV

29 липня 2012, 16:49 (UTC -5)

Річка Такуатіману

266 км угору за течією від Пуерто-Мальдонадо

— Це вона, — Левко обома руками стискав «Garmin GPSmap», дивлячись на притоку, що відгалужувалася ліворуч, — координати збігаються.

— Атаучі, — покликав човняра Семен, — туди! — і вказав пальцем на поворот.

Замість спрямувати синій гумовий «BRIG Falcon 570» у притоку, мачігуенга заглушив двигун і з дивним виразом на обличчі глянув на росіянина.

— Я туди не поїду, — прогугнявив він іспанською.

Сьома отетерів.

— Ми ж домовились. Ми заплатили тобі, Атаучі!

— Далі не поїду, — мотав головою індіанець.

— Що він каже? — Сатомі обернулась. Вона займала сидіння в носовій частині човна перед тумбою для керма, і за десять годин дороги її почало нудити від монотонного полотна мангрових заростей, що лише зрідка поступалися місцем піщаним пляжам. Єдине, що запам’яталося на тлі зелено-бурого переплетення тонких стовбурів і листя, — це двоповерхова халупа Тора Сандерса, котру загін проминув, не зупиняючись, о пів на восьму ранку. Малахітові хащі рясно обліпили хатину. Колись давно зелень, схоже, підчищали: то тут, то там проступали сліди сокири та садових ножиць, проте нині подвір’я виглядало занедбаним. Левко пропонував спинитись і зазирнути, хоча б переконатись, що норвежець ще живе в хижі, проте Сьома наполіг на тому, щоби прямувати до скелі Голова Папуги, не марнуючи час. Проти течії «Falcon 570» розвивав швидкість 20–25 км/год, і росіянин сподівався дістатися місця висадки ще до смеркання.

Сьома відмахнувся й знову заговорив іспанською до човняра:

— Я не розумію, Атаучі…

— Туди не можна, — різко відповів індіанець, блиснувши дірою між зубами.

— Чому?

— Не можна, й все. Або виходите тут, або пливемо назад.

Росіянин, який сидів на високому сидінні ліворуч від Атаучі, повернувся до Ґрема, Левка і Яна, котрі розмістилися на задній лаві.

— Він відмовляється везти нас далі.

— Чому? — звів брови українець.

— Не говорить. Каже, що туди просто не можна.

Левко окинув човняра презирливим поглядом.

— То попередь його, що ми не віддамо другу половину платні.

Сьома переклав, Атаучі ображено плямкнув губами, після чого завів мотор і… став розвертати човен за течією.

Хлопці попідскакували.

— Ей!

— Агов!

— Ти що робиш?

— Стій, — росіянин