Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

Каменя на камені не залишиться. Тому я змушений вас звільнити. Але, як заведено у таких випадках, я не хочу, щоб ви остаточно зіпсували собі кар’єру, тому пишіть заяви на звільнення за власним бажанням.

Знову запанувала тиша.

— Пробачте, Григорію Віталійовичу, але цього ми робити не будемо, — вимовив нарешті Хижняк.

— Чому? — здивувався головний. — Тоді я вас за статтею звільню.

— За якою? — поцікавився Ігор.

— Завдання матеріальних збитків закладові, — пояснив Костогриз. — Ще й виплачувати доведеться.

— Які збитки?! — обурився Цекало, — Ви самі дозволили реконструювати складське приміщення. Інна Сергіївна чула. Вона й давала безпосередній дозвіл. Це не самодіяльність з нашого боку.

— А хто винен, що там ці снаряди з Другої світової війни лежали? — додав Хижняк. — Навпаки, ми усе можливе зробили, щоб відвести біду.

— На рівні з усіма ризикували, по кущах не ховалися, — підтримав Ігор.

— То вам ще медаль за це видати?! — аж підскочив головлікар. — Мова йшла про ремонт приміщення, ніхто не давав вам права заглиблюватися і руйнувати стіну. Скарби ви шукали, і не треба клеїти дурня!

— Там планувалася комірчина для інвентаря, — пояснив Хижняк.

— Все! — втратив терпець головлікар. — Досить суперечок. Або пишете заяви, або я сам вас звільняю.

— Якби ми туди не полізли, — вперто продовжував Цекало, — то ви б і далі сиділи на цій міні сповільненої дії. І рано чи пізно впала б якась стара цеглина, механізм запустився б і загинули люди!

— Усе, що робиться — на краще, — додав Хижняк. — До того ж, існує правило, що переможців не судять.

— Питаю востаннє, — змучено вимовив Костогриз, — писати заяви будете?

— Ні, — твердо відповів Цекало.

— Гаразд, — розвів руками головний. — Тоді з вас і почнемо. Тієї ночі ви де мали бути? У вас згідно з графіком мало бути чергування по лікарні. Від шостої вечора.

— Я з Вересюком помінявся, — пояснив Ігор.

— А до чого тут Вересюк? — не зрозумів головний. — Ви офіційну заяву писали? А за правилами були зобов’язані. То ж формально ви на чергування не прийшли. От вам і стаття. Наказ про звільнення буде завтра. А на вас, Романе Івановичу, також щось знайдемо.

Обоє мовчали. Можна було скільки завгодно сперечатися, але це не мало перспективи. Ігор перший похмуро рушив до дверей.

У провінційному ресторанчику як завжди було тихо, брудно і водночас затишно. Цигарковий дим, не зважаючи на заборону, зависав під стелею. Молода повновида офіціантка принесла вже третій графин та відбивні з подвійною порцією «фрі».

— Ну, давай, смикнули, — сказав Полянський.

— Давай… Добре пішло… — провівши поглядом офіціантку, майор саперних військ потягся по м'ясо. А ти казав — коньяк… Сапер помиляється лише раз у житті. А тепер такі коньяки, що вранці можна опинитися в реанімації.

— Але не тут! — багатозначно заперечив Полянський. — Мені тут не дадуть паленого коньяку! Іванко, дівчинко… Ходи сюди!

— Так, Олександре Івановичу…

— Іванко, сонечко, це мій великий друг, справжній бойовий офіцер. Принеси нам коньячку по сто п’ятдесят. Але найкращого!

— Гаразд, Олександре Івановичу, найліпшого!

— От бачиш? — задоволено посміхнувся військком. — То ж слухай далі. Стіни, підвали — усе стародавнє. І хлопці оті — дохторики молоді — постійно шукають. Інка моя казала. Ніхто про той підвал не знав, а вони вирахували. А як гадаєш, німці на хріна його замінували?

— Не знаю.

— Якби просто висадити у повітря бажали — так би й зробили, — продожвував Полянський.

— Логічно, — погодився майор.

— Тут, у наших краях, губиться слід якоїсь німецької дивізії. Ще за радянських часів ці архіви шукали, у тому числі й у монастирі. Гадаю, коли німці ховали архів, тоді щось і знайшли, але забрати не змогли. Відступали, але сподівалися, що повернуться. От і замінували. А полонених, що виконували роботи, розстріляли. Я чув про це, коли ще юним слідопитом був.

— Логічно, — знову погодився сапер. — І що ти пропонуєш?

— А це вже інше питання, — сказав Полянський, наповнюючи келих майору. — У нашому розпорядженні є саперний взвод?

— Навіть рота, якщо треба, — розвів руками майор.

— У нас є підстави залишатися там?

— Є, — зрадів гість, — інші міни шукатимемо!

— О! То давай розберемо перестінки, промацаємо апаратурою… Кому тепер потрібні ті архіви? За них навіть премії не дадуть. Нічого не знайдемо — то так і буде.

— Так і буде… — погодився майор, силкуючись не впасти.

Офіціантка принесла коньяк.

Ігор постукав у двері кабінету грізної шефині, витягаючи з-під халата троянду.

— Доброго дня, Інно Сергіївно.

— Доброго… — розгубилася вона. — А це… з якої радості?

— Думав, з ким би з колег попрощатися? Вирішив, що ви на це заслуговуєте найбільше. Тим паче, ви ж самі хотіли, щоб я десь подівся. Ну, ось…

Троянда лягла на стіл.

— Що ви таке говорите? — здивувалася Полянська. — Чого хотіла? Чому попрощатися?

— Якщо чим насолив — пробачте, — говорити йому було важко. Різко повернувшись, Ігор узявся за клямку.

— Ігоре Миколайовичу!

Та він уже був за дверима.

Наприкінці робочого дня до кабінету головлікаря зазирнула Полянська.

— Григорію Віталійовичу, це правда, що Цекало звільнився?

— Не зовсім, — відповів той. — Це я його звільнив, сам він не хотів.

— А… за що? — розгубилася вона. — У зв’язку з подіями останньої ночі?

— Так, — голосно промовив головлікар, відкладаючи убік папери. — У зв’язку з подіями минулої ночі. Тієї ночі Цекало згідно з графіком мав чергувати по лікарні. На чергування не з’явився. А це — підстава для звільнення.

— Та ж Вересюк чергував, — зауважила вона.

— І що? — розізлився Костогриз. — Розвели анархію — хто з ким хоче міняється… Мене він ставив до відома про заміну? Ні. Отже, не мав права.

— Взагалі-то… Я не заперечувала проти цієї заміни, — несміливо почала Полянська. — Він ще раніше казав, що, можливо, йому буде потрібно…

— Ви?! — здивувався головлікар. — Вигороджуєте? Чого ж він сам про це мовчав? Усьому є межа.

— Справді, — згодилася вона. — Але у даному випадку виходить, що це моя провина. Адже була така розмова, і я дозволила, просто не встигла виправити графік. Відволіклася, коли інфарктного хворого привезли, а потім просто забула. І ви вчините несправедливо, хоч чисто по-людськи я вас добре розумію.

Не тямлячись від люті, Костогриз ходив по кабінету. Вона мовчки чекала.

— Гаразд, нехай буде по-вашому, — зрештою промовив головний. — Я не розбиратимусь, чи правду ви мені зараз кажете. Але від сьогодні вважайте, що ви взяли його на поруки. Навіть обох. І наступного разу те, що ви мені щойно не дали завершити, вам доведеться робити самій. Запам’ятайте це.

Вона лише мовчки кивнула.

Вранці в ординаторській панувала атмосфера загального піднесення.

— Ну от, востаннє складаю графік чергувань на наступний місяць, — оголосив Гайда. — Які будуть побажання? Побажань немає. Отже, Хижняк і