Читати книгу - "Воно"

тиші повз перехрестя — одні осяював хвилястий зеленаво-жовтий вогонь, інші підсвічували тьмяні повітряні кульки, сповнені примарною черепною білиною, а на деяких було темно, як у склепі; його несло повз купи кісток — якісь із них людського походження, а якісь — ні; летів і розганявся, немов ракета в аеродинамічній трубі, що наразі вигнулася вгору, та не в бік світла, а в чорноту, колосальну чорноту

(та)

і він вибухнув у непроглядну пітьму, і пітьма стала його планетою, всесвітом та космосом, і підлога пітьми була твердою, твердою, вона скидалася на полірований ебоніт, і він шурхотів по ній, ковзаючи животові та стегнами, наче шайба на столі для гри в шафлборд. То була бальна зала вічності, і вічність була чорною.

(штовхає)

— припини, чому ти це повторюєш? тобі це не зарадить, дурне хлопчисько…

Привидів бачить, всіх запевняє!

— припини.

Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, всіх запевняє!

— припини! припини! наказую, вимагаю, щоб ти припинив!

Що, не подобається?

І подумки: «Якби я тільки міг сказати це вголос не затинаючись, я зламав би цю ілюзію…»

— це не ілюзія, дурне ти хлопчисько, — це вічність, Моя вічність, і ти загубився в ній, загубився назавжди, і не намагайся знайти дорогу назад; ти вже теж вічний, і приречений блукати в чорноті… себто, коли зустрінешся зі Мною віч-на-віч.

Та тут було ще щось. Білл чув його, відчував його, навіть у певний неймовірний спосіб вловлював нюхом — присутність чогось велетенського в темряві попереду. Якесь Громаддя. Страxy не було — натомість з’явилося відчуття всепоглинаючого побожного страху, адже то була могутність, у порівнянні з якою Його сила була лише карликом, і Білл ледь встиг подумати: «Будь ласка, прошу, чим би Ти не було, зважай, що я дуже маленький…»

Він наблизився до нього й побачив, що то був великий Черепаха з панциром, на якому вигравали безліч палаючих кольорів. Його прадавня рептильна голова повільно висунулася з панцира, і Білл відчув, як потвора, яка витягнула його сюди, презирливо здивувалася. Очі в Черепахи були лагідними. Білл подумав, що він (так, він був чоловічої статі), певне, найстарше створіння в усьому всесвіті — таке древнє, що й уяви не вистачить, і набагато давніше за Нього, хоча Воно й твердило, що вічне.

Що ти таке?

— Я Черепаха, синку. Я створив усесвіт, та, будь ласка, не дорікай мені за це, у мене болів живіт.

Допоможи мені! Прошу, допоможи!

— Я не вплутуюсь у такі справи.

Мій брат…

— займає своє місце в макровсесвіті; енергія вічна, і навіть ти, сину, маєш це розуміти.

Наразі він уже пролітав Черепаху, та навіть на такій карколомній швидкості здавалося, що його щитований бік не мав кінця. У Білла з’явилася хистка думка, що він немов їде потягом, який проминає зустрічний експрес, та такий довгий, що здавалося, наче він стоїть на місці або рухається в протилежний бік. Він і досі чув тріскотню й дзижчання Воно, і той голос був писклявий, розлючений, нелюдський, сповнений скаженої ненависті. Та коли говорив Черепаха, Воно було геть не чути. Черепаха говорив усередині Біллової голови, і якимсь чином він зрозумів, що був ще й Інший, і той Перший Інший мешкав у порожнечі поза межами цієї пустоти. Либонь, Перший Інший був творцем Черепахи (Він тільки спостерігав) і Воно (Воно тільки жерло). Цей Інший був силою поза всесвітом, силою над усіма силами, автором усього сущого.

Зненацька йому здалося, що він усе зрозумів: Воно прагнуло кинути його крізь стіну на межі всесвіту та пожбурити в якесь інше місце

(Черепаха назвав його макровсесвітом)

туди, де Воно дійсно жило; де існувало титанічним, сяючим ядром, яке в очах Іншого могло видатися всього лише крихітною цяткою; там він побачить Воно оголеним, істотою з аморфного, нищівного світла, і там його милосердно знищать або покинуть блукати — божевільного, та притомного, усередині вбивчого, безформного, голодного єства Воно.

Благаю, поможи! Заради інших…