Читати книгу - "Воно"

мною, синку, і з собою теж — воно відриває тебе, вгризайся, кусай, якщо тобі не байдуже, якщо в тобі є мужність, якщо можеш вистояти… кусай, сину!

Білл вкусив — не по-справжньому, не зубами, а розумом.

Знизивши голос до басовитого гудіння, перетворив його на чужий голос (насправді то був голос його батька, хоча Білл до скону цього не дізнається — деякі таємниці так ніколи й не відкриваються, і, мабуть, це на краще), набрав повні легені повітря й загорлав: «СТОВПИ ПХАЄ ТА ШТОВХАЄ ПРИВИДІВ БАЧИТЬ ВСІХ ЗАПЕВНЯЄ А ЗАРАЗ ВІДПУСТИ МЕНЕ!»

Він почув, як Воно заверещало в його мозкові вередливим, роздратованим, розлюченим криком… та це був ще й наляканий, болючий крик. Воно не звикло, щоб Йому чинили наперекір, такого з Ним ніколи не траплялося, і дотепер Воно не підозрювало, що таке взагалі може бути.

Білл відчув, як Воно заборсалося — Воно вже не тягнуло, а відштовхувало, намагалося втекти.

СТОВПИ ПХАЄ ТА ШТОВХАЄ, Я СКАЗАВ!

ПРИПИНИ!

ПОВЕРНИ МЕНЕ! НЕГАЙНО! НАКАЗУЮ! ВИМАГАЮ!

Воно знову зарепетувало від ще дужчого болю — мабуть, через те, що хоча все Його довге існування завдавало болю іншим, живилося ним, саме Воно його ніколи насправді не відчувало й не мислило частиною Себе.

Воно все намагалося відштовхнути його, позбутися його, сліпо й уперто змагаючись за перемогу, адже Воно завжди перемагало. Воно зміїлося й штовхало… та Білл відчув, що політ уповільнився, і в його голові зринув гротескний образ: Його вкритий живою слиною язик розтягнувся, немов гумова нитка, і ляскав, кривавив. Він побачив, як сам впинається зубами в кінчик того язика, і його зуби потроху вгрузали в отруйну плоть, а обличчя заливав конвульсивний іхор[781], тонув у жаскому смороді, та однаково тримався, якимсь чином тримався, а Воно, засліплене болем та всеохопною люттю, щосили старалося не розірвати зв’язок, щоб Його язик не вислизнув із Біллового рота…

(Чудь, це Чудь, тримайся, будь хоробрим, вірним собі, тримайся заради брата, заради друзів; вір, вір в усе, у що колись вірив, вір, що, коли сказати поліцейському, що ти загубився, він прослідкує, аби ти дістався додому, що є Зубна фея, яка живе у велетенському блискучому замку, і Санта-Клаус на Північному полюсі, який майструє іграшки разом із роботящими ельфами, та й Капітан Міднайт може бути справжнім, так-так, він може існувати попри слова Карлтона Кларка, старшого брата Келвіна та Сіссі, який казав, що то були казочки для сисунців, вір, що батько з матір’ю знову тебе полюблять, що можна бути хоробрим, а правильні слова зажди приходитимуть вчасно; не буде більше Невдах та переховування в дірці в землі, яку вони прозвали хаткою-клубом, не буде більше плачу в Джорджевій кімнаті, бо ти не зміг його врятувати й не знав, що так станеться, повір у себе, повір у жар того бажання)

Зненацька він засміявся в темряві — не від істерики, а від приголомшливо-радісного зчудування.

— ОТ ЛАЙНО, Я В УСЕ ЦЕ ВІРЮ! — закричав Білл, і він не брехав: навіть у дванадцять років він помітив, що ці, здавалося б, дурнуваті речі справді виявлялися правдивими. Навколо нього спалахувало світло. Він виставив руки над головою. Задер голову, і зненацька його простромила могутня сила.

Він знову почув його лемент… і раптом його потягнули туди, звідки висмикнули. Білл тримав у голові образ своїх зубів, глибоко занурених у чудернацьку плоть Його язика, образ своїх щелеп, зціплених, наче в старої похмурої смерті. Він летів крізь чорноту, і його ноги гойдалися позаду, а шнурки вкритих брудною кіркою кросівок струменіли за ним, немов прапорці; вітер цієї порожнечі шумів у вухах.

Його протягнули повз Черепаху, і він побачив, що його голова знову сховалася в панцир; до нього долинув голос віковічної істоти — такий лункий та спотворений, наче той панцир був завглибшки з не одну вічність.

— непогано, синку, та Я 6 скінчив усе зараз; не дай Воно втекти, адже енергія має здатність розпорошуватись; що можна зробити в дванадцятирічному віці, можна вже ніколи не подужати

Голос Черепахи тихшав, тихшав, тихшав. А тоді лишилася сама стрімка темрява… Потім — отвір циклопічного тунелю… сморід віків та гниття… павутиння, що шмагало його обличчя, наче поїдені шовкові пасма в будинку з привидами… миготіли крихкі плити… перехрестя, наразі занурені в темряву, бо всі кулько-місяці зникли, і Воно кричало, кричало:

— відпусти відпусти відпусти я піду ніколи не повернусь відпусти відпусТИ БОЛЯЧЕ БОЛЯЧЕ БОЛЯЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ…

Стовпи пхає! — несамовито гукнув Білл на межі з маячнею.

Попереду він бачив світло, та воно згасало, тріпотіло, наче вогники велетенських свічок, які вже майже догоріли… і на мить він побачив себе та своїх друзів: вони вишикувалися в лінію, і з одного боку він тримався за Едді, а з другого — за Річі. Він побачив власне обвисле тіло — голова відкинута назад, очі вирячені на Павука, який крутився й обертався, наче дервіш, і Його волохаті, голкасті лапи били по підлозі, а з жала скрапувала отрута.

Воно верещало в передсмертній агонії.

Білл у це справді повірив.

А тоді він хляпнувся у своє тіло з такою силою, наче бейсбольною рукавичкою піймали лайн-драйв[782], — його відірвало від Річі й Едді, кинуло на коліна, і він проїхався підлогою до самого павутиння. Він автоматично вхопився за одну сіру нитку, і його рука вмить заніміла, немов йому вкололи повний шприц новокаїну. Сама нитка була завтовшки з дріт на телефонному стовпі.

— Білле, не торкайся павутини! — загорлав Бен.

Білл хутко відсмикнув руку; на долоні, прямо під пальцями, не стало шкіри, і там одразу ж виступила