Читати книгу - "Володар Перстенів"

як могли, мови орків, а в західних землях кам’яні тролі розмовляли заниженою загальною мовою.

Та під кінець Третьої Епохи в південному Морок-лісі й у горах на межі Мордору з’явилася небачена доти порода орків. Чорною мовою вони називались «олоґ-хаї». У тому, що вивів їх Саурон, ніхто не сумнівався, хоча з якого матеріалу — не відомо. Дехто вважає, що це не тролі, а орки-велети; але олоґ-хаї і тілом, і свідомістю відрізнялися навіть від найбільших орків, котрих вони перевершували розміром і силою. Були вони тролями, проте наділеними злою волею їхнього господаря: мерзенне плем’я, сильне, спритне, люте, хитре і твердіше за камінь. На відміну від давнішого племені Сутінків, їм не шкодило сонячне світло, допоки воля Саурона мала на них вплив. Говорили вони мало і знали тільки чорну мову Барад-дура.

Гноми. Гноми — особливе плем’я. Про їхнє дивне походження та про те, чому вони і подібні, й не подібні на ельфів і людей, розповідає «Сильмариліон»; однак ельфи Середзем’я цієї оповіді не знали, а в легендах людей пізніших часів їх часто плутали з іншими народами.

Здебільшого це витривалий завзятий народ; вони потайні, роботящі, добре пам’ятають завдану кривду (і зроблене добро), люблять камінь, самоцвіти, цінують витвори майстерних рук більше, ніж те, що живе саме по собі. Але за природою вони не злі, й тільки поодинокі гноми служили Ворогові з доброї волі, чого би не приписували їм люди. Бо люди давнини жадали їхнього багатства і творіння їхніх рук, і між цими народами існувала ворожнеча.

Та у Третю Епоху в багатьох місцях гноми і люди товаришували; і гноми, згідно з їхньою природою, мандруючи, працюючи і торгуючи по всіх краях, як це вони робили після зруйнування їхніх давніх володінь, навчилися мов людей, серед котрих вони селились. Однак потай (цю таємницю, на відміну від ельфів, вони не розкривали нікому, навіть друзям) вони користувалися власною дивною мовою, яка мало змінилася з часом; бо вона стала радше мовою мудрості, ніж такою, яку засвоюють із дитинства, і вони дбали про неї та оберігали її як скарб минулого. Мало кому з інших народів вдалося її вивчити. У цій оповіді вона з’являється лише з назвами, які повідомив Ґімлі своїм товаришам, а ще — з бойовим кличем, який він вигукував у бою під Горнбурґом. Зрештою, ці слова не були таємними, і чули їх на полях багатьох битв іще коли світ був молодий: «Барук Казад! Казад ай-мену!» — «Сокири гномів! Гноми йдуть на вас!»

Однак ім’я Ґімлі, як і імена всіх його одноплемінників, походить із Півночі (з мови людей). Їхні власні імена — таємні та справжні, імена «для своїх» — гноми не відкривали ніколи й нікому. Навіть на могилах вони їх не надписували.

FІІ. Про переклад

При викладі матеріалів Червоної Книги як історії для сучасних читачів увесь текст було, наскільки можливо, перекладено мовою наших часів. Лише іншомовні запозичення в загальній мові залишені в їхній первісній формі; втім, вони з’являються переважно у власних іменах і географічних назвах.

Загальна мова, мова гобітів і їхньої історії, була передана сучасною українською. У процесі перекладу відмінності, помітні у слововжитку вестрону, згладжено. Було зроблено певні спроби передати ці відмінності з допомогою різновидів українського слововжитку; проте розходження між вимовою та говіркою Ширу і вестроном у вустах ельфів чи високих людей Ґондору насправді більші, ніж показано в цій книзі. По суті, гобіти говорили переважно сільським діалектом, тоді як у Ґондорі та Рогані користувалися архаїчнішою мовою, більш формальною та вишуканою.

На одному з моментів цієї розбіжності треба наголосити особливо, тому що, попри всю важливість, його виявилося неможливо передати. Вестрон мав різні форми займенників другої (а часто і третьої) особи, незалежно від однини чи множини, для «дружнього» та «шанобливого» звертання. Однак особливістю ширського слововжитку було те, що шаноблива форма зникла з розмовного варіанту. Ці форми збереглися тільки серед селян (здебільшого в Західній Чверті), котрі використовували їх для пестливих звертань. Саме це мали на увазі ґондорці, коли говорили про незвичність гобітської мови. Переґрін Тук, наприклад, у перші дні перебування в Мінас-Тіріті звертався у «дружній» формі до людей будь-якого рангу, в тому числі до самого правителя Денетора. Це могло потішати старого намісника, проте дивувало його підданих. Без сумніву, таке вільне використання «дружньої» форми сприяло поширенню чуток про те, що у своїй країні Переґрін займає дуже високе становище.

Читач помітить, що гобіти, як-от Фродо, а також інші особи, як Ґандалф і Араґорн, не завжди висловлюються в одному і тому самому стилі. Це не випадково. Освіченіші та здібніші з-поміж гобітів були знайомі з «книжною мовою», як її називали в Ширі; тож вони швидко схоплювали та переймали стиль тих, із ким зустрічались. У будь-якому разі зрозуміло, що мандрівники намагалися говорити на манір тих, серед кого вони опинялися, й особливо це стосується людей, котрі, як-от Араґорн, часто докладали зусиль, аби приховати власне походження та свою діяльність. Але в ті дні всі супротивники Ворога шанували все стародавнє, і мову — не менше за будь-що інше, тож користуватися давніми формами їм було приємно, наскільки це дозволяли кожному його знання. Елдари, котрі найкраще володіли даром слова, знали багато стилів, хоча говорили у спосіб, найближчий до їхньої рідної мови, давнішої навіть за мову Ґондору. Гноми також уміли гарно висловлюватися, легко пристосовуючись до нового товариства, хоча декому їхня вимова здавалася різкою та гортанною. Зате орки і тролі говорили як-небудь, без любові до слів і речей; їхня мова була насправді ще більш звиродніла та бридка, ніж було показано. Не думаю, що комусь забракне точнішого перекладу, хоча відповідні зразки знайти не важко. Дуже подібну мову ще зараз можна почути від людей зі свідомістю орків; похмура й одноманітна, повна ненависті та зневаги, так давно віддалена від добра, що втратила будь-яку переконливість, хіба що для вух тих, кому сама лише брутальність здається сильною.

Такий підхід до перекладу, звісно, виправданий, адже неминучий у розповіді про давнину. Нечасто перекладачі дозволяють собі більше. Проте ми пішли далі. Було також перекладено всі вестронські назви відповідно до їхнього змісту. Коли в цій книзі з’являються українські імена і титули, це вказує на те, що на той час у вжитку були назви зі загальної мови, крім чи замість слів іноземних (переважно ельфійських) мов.

Вестронські назви були здебільшого перекладені з давніших мов: це такі назви, як Рівенділ, Сиводжерельна, Срібна Жила, Довгобережжя, Ворог, Темна Вежа. Деякі назви змінили значення: