Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"

з незмінним нарагом на поясі.

— Те, про що ви сприймали вчора, панове, досі було відоме лише невеликій кількості людей, — зазначив він, починаючи розповідь. — Історія Кріни, як правило, подається у сучасних наукових працях не повністю, не вказуючи на роль, яку зіграли в ній давні Боги Ашедгуну. Ми, оповідачі, є тими небагатьма, хто зберігає правду про подібні події та несе її крізь століття. Тому ми маємо деякі властивості, не підвладні звичайним людям. Це ще і можливість відчути, де знаходиться той чи інший сприймач. Хоча не увесь час. Просто за необхідності та певної розумової напруги з мого боку, можу це з’ясувати. Що і відбулося позавчора вранці.

Аби ви не турбувалися, я збрехав вам, а сам поклопотався, щоб повернути пана Нулкера, — ввічливий кивок у мій бік, — назад.

Служники (як ви розумієте, сам я не міг відлучитися) відшукали нашого втікача у стані, близькому до божевілля. Мабуть, далося взнаки нервове напруження останніх днів, проведених ним у коридорі. Сяк-так перенесли у вежу і покликали мене. А пан Нулкер тим часом… гм… дещо поквапився з висновками та закричав.

Мугід витримав паузу, аби всі ми як слід пройнялися його словами.

— Стосовно ж пояснень пана Нулкера, то, гадаю, він волітиме дати їх мені особисто, аби даремно не відбирати ваш час. Чи не так?

Я проаналізував усі «за» та «проти». Було ясно, що розповідь старого шита білими нитками. Одначе він воліє говорити зі мною наодинці. Боїться, що я ставитиму складні запитання? Хоче домовитися?

Лише зараз я зметикував, що можу й поторгуватися. Сумка в обмін на книжку. Книжка, звичайно, не моя, але і пан Чраген не є її законним власником. До того ж, залишиться переклад, котрий я зможу віддати «академікові» як компенсацію.

Я погодився.

Однак заперечив той, від кого очікували менш за все. Пан Шальган, «генерал у відставці».

— Хвилиночку, — мовив він, і шепіт навколо знову вщух. — Хвилиночку.

Нагадаю вам, шановний пане Мугіде, один епізод із вашої оповіді. Те місце, де Пресвітлий Талігхіл пригадує, що з ним сталося. Це ж він перебував у тілі пана Нулкера, чи не так?

— Не знаю, — знизав плечима оповідач. — Як відомо, Пресвітлому Талігхілу снилися незвичайні сни. Можливо, те, про що йдеться — лише один із них… До речі, панове, я зовсім забув! Учора, коли служник покликав мене, я отримав вельми втішне повідомлення. Ось, можете самі переконатися.

У голосі Мугіда зазвучало ледь помітне полегшення.

Ми чули це — далеке гарчання двигуна.

— Невже рятівники?! — вигукнула пані Валхір.

— Гадаю, якщо ви підніметеся на дзвіницю, то самі зможете у цьому впевнитися, — зауважив Мугід.

Груба гра! — захоплено подумав я. — Але ж спрацювало!

Сприймані поквапилися до сходів, усі як один. Залишилися я та старий.

— Отже, — мовив оповідач і уважно подивився на мене.

Я кахикнув і опустив очі. Розмовляти з Мугід ом мені не хотілося, а поготів — розповідати, як усе було насправді.

— Можете нічого не пояснювати, — несподівано сказав він. — Я і так знаю. Якщо виникне бажання — поговоримо після останнього сеансу. А зараз скажіть лише одне: де фоліант?

Я прорахував усі можливості та…

— Мовчіть! — пролунав за моєю спиною голос. — Мовчіть, хлопче! А ви, шановний, намагайтеся зробити так, аби я бачив ваші руки.

— Ось від кого не чекав подібного, так це від вас, пане Чрагене, — незворушно заявив старий. — І що ви збираєтеся робити з цим пістолетом, га?

— Стріляти, якщо виникне потреба, — я намагався не ворушитися: він не уточнив, у кого.

— Що вам потрібно? — поцікавився Мугід.

— Те, що й вам. Фоліант. Ви ж його переклали, Нулкере, чи не так?

Я кивнув.

— Де він?

— У мене в кімнаті.

— Отже, підіймаємося до вашої кімнати, — погодився пан «академік». — І ви, Мугіде. Нам треба багато про що поговорити, але за зачиненими дверима.

Оповідач знизав плечима:

— Як вам завгодно. Але прошу, опустіть пістолет. По-перше, це не робить вам честі, а по-друге, за бажанням я давно б уже вас знешкодив.

Він ледь ворухнувся, і блискуча пластинка метального ножа затремтіла поряд із моїм плечем. Удруге за останні кілька днів! Чи не забагато?

Добре хоч, у Чрагена виявилися міцні нерви, і він не вистрелив. Просто заховав пістолет.

— Ідемо.

І ми, мирно та спокійно, як цивілізовані люди, рушили до мене.

Тут пан Чраген щільно прикрив двері і запросив усіх сідати.

Я виклав на стіл перед ними пліснявий фоліант, блокнот із перекладом та «Феномен Пресвітлих».

— Що ж, — несподівано усміхнувся Мугід. — Ви прочитали цю книгу, пане Нулкере?

Я знизав плечима:

— Якщо ви маєте на увазі «Феномен» — не повністю; не вистачило часу. Так, вибірково.

— Про що ж, якщо не секрет?

— Про суурів, про оповідачів, про феноменоносіїв. Ну і так, ще якісь дрібниці.

— Тоді вам буде легше зрозуміти, — задоволено заявив старий. — А вам, пане Чрагене, знайомі ці поняття?

Той сухо кивнув:

— Більше ніж.

— Ось і добре. Розпочнемо, панове. Читайте, Нулкере.

— Першу сторінку я переклав раніше і вже читав вам, пане Чрагене. Але, з вашого дозволу, повторю.

ПЕРЕКЛАД ПЛІСНЯВОГО ФОЛІАНТУ

…колись чи ні. Я не знаю, який із можливих варіантів майбутнього втілиться у життя, — і ніхто не знає. І в своєму незнанні, охоплений бажанням донести до тих, хто прийде (якщо прийде) після нас, свої знання, я пишу ці рядки.

Усвідомлюю, що найімовірніше мій щоденник прочитає хтось, для кого він не призначений. Що ж поробиш! Звичайно, я не залишу щоденник без нагляду, але трапитися може всяке.

/наступний фрагмент тексту написано, очевидно, набагато пізніше від попереднього/

Навіщо все це роблю? Я добре усвідомлюю: вже не буде Третього покоління. Власне, його і не може бути. Ми так само тісно пов’язані з ними, як ненароджене дитя — з матір’ю, ми залежимо від їхнього сприйняття довкілля, і подібно до того, як на зміну Перших прийшли ми (а перших — Одвічні), замість нас приходить… що?

(Підозрюю: насправді вони не такі вже вільні від чогось сильнішого, ніж ми, і взагалі… Не знаю. Треба буде при нагоді запитати у Оаль-Зіїра).

Як би там не було, я роблю ці нотатки. В них — наша історія, історія нашого повалення з небес і того, що відбувається з нами зараз.

…Мабуть, перелом настав після битви у Кріні. А може, ще тоді, коли Фаал-Загур знищив наші храми, і ми більше не могли без перешкод втілюватися та перевтілюватися. По суті, нам необхідно було зробити вибір: або назавжди піти, залишивши собі ту мінімальну