Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

150
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 167
Перейти на сторінку:
з них полягає в тому, що на більшій частині Старого світу рільництво передбачало сіяння насіння і монокультурні поля, а Відтак — оранку. Тобто насіння сіяли, розсипаючи його зі жмені, тож усе поле відводилося під одну культуру. Після одомашнення корів, коней та інших великих ссавців, їх запрягли в плуг, а отже, поля почали обробляти за допомогою м’язової сили тварин. Однак у Новому світі не було одомашнено жодної тварини, яку можна було б запрягти в плуг. Натомість поля завжди обробляли ручними палицями або мотиками, кожну насінину садили окремо, а не розсіювали жменями. Тому більшість полів Нового світу набули вигляду змішаних городів із багатьма різними культурами, які вирощували впереміш, а не монокультурних ланів.

Інша вагома відмінність між рільничими системами полягала в основних джерелах калорій і вуглеводів. У більшості регіонів цю роль виконували злаки. Однак в інших місцях її перебирали на себе або поділяли зі злаками коренеплоди й бульби, котрі мали маргінальне значення для стародавніх Родючого півмісяця та Китаю. Маніок (інша назва — касава) та батат стали головними продуктами харчування в тропічній Південній Америці, картопля і квасениця бульбоносна — в Андах, африканський ямс — в Африці, а індійсько-тихоокеанський ямс і таро — в Південно-Східній Азії та Новій Гвінеї. Деревні культури, передусім банан і хлібовець, також давали багаті вуглеводами плоди для жителів Південно-Східної Азії та Нової Гвінеї.

Отож, коли настали староримські часи, у світі вже культивували майже всі основні культурні рослини сучасного світу. Так само, як зі свійськими тваринами (в чому ми переконаємося в дев’ятому розділі), стародавні мис- ливці-збирачі дуже добре зналися на місцевих диких рослинах, а стародавні рільники, очевидно, виявили й одомашнили майже всі з них, які були варті одомашнення. Звісно, середньовічні монахи почали культивувати полуницю та малину, а сучасні селекціонери досі займаються поліпшенням стародавніх культур, додавши також деякі інші другорядні культури до переліку доместикатів, зокрема деякі ягоди (приміром, чорницю, журавлину та ківі) і горіхи (макадамія, пекан і кеш’ю). Але ці нові додатки залишаються ма- лозначущими порівняно зі стародавніми харчовими «стовпами» на кшталт пшениці, кукурудзи та рису.

Утім, у нашому списку тріумфів бракує кількох диких рослин, які, попри їхню харчову цінність, люди так і не зуміли одомашнити. Серед найзначні- ших наших невдач — дуби, чиї жолуді правили за основний харч для корінних американців Каліфорнії та сходу США, а також були запасним харчем для європейських селян у періоди голоду через неврожай. Жолуді мають високу харчову цінність, адже вони багаті на крохмаль і жир. Як і багато їстівних у всьому іншому диких плодів, більшість жолудів містять гіркі таніни, але їх цінителів це не зупинило. Вони навчилися давати раду танінам так само, як інші давали раду гірким складникам мигдалю та інших диких рослин: або шляхом молоття й вилуговування жолудів видаляючи з них таніни, або збираючи врожай тільки з випадкових дубів-мутантів із низьким умістом танінів.

Чому ж ми не спромоглись одомашнити таке цінне харчове джерело як дуб? Чому одомашнення полуниці та малини зайняло так багато часу? Що в цих рослинах особливого, що завадило раннім рільникам підкорити ЇХ, хоча ці самі рільники зуміли опанувати настільки складний метод, як щеплення?

Виявляється, у дубів є три вади, які перешкоджають їх одомашненню. По-перше, на їхній повільний ріст не вистачить терпіння більшості рільників. Засіяний лан пшениці дає врожай за кілька місяців; посаджене мигдальне дерево почне давати плоди за три-чотири роки; а саджанець дуба досягне врожайного віку лише через десять або й більше років. По-друге, в ході еволюції дуб пристосував розмір і смак своїх плодів до потреб білок, яких ми всі бачили за закопуванням, викопуванням і поїданням жолудів. Дуби проростають із випадкових жолудів, які білка забуває викопати. Оскільки щороку мільярди білок запихають сотні жолудів у майже кожну придатну для проростання дубів схованку, у людей не було можливості дібрати жолуді, які вони хотіли. Напевно, ті самі проблеми повільного росту і прудких білок пояснюють, чому бук і гікорі, горіхи яких у дикому вигляді активно збирають європейці та корінні американці відповідно, не було одомашнено.

Кінець кінцем, найважливіша відмінність між мигдалем і жолудем полягає в тому, що гіркоту в мигдальному дереві контролює один-єдиний домінантний ген, а в дубі її, схоже, контролюють багато генів. Якби стародавні садівники посадили мигдальні горіхи або жолуді від випадкового негіркого дерева-мутанта, закони генетики говорять, що половина горіхів від отриманого в такий спосіб дерева таки буде негіркою у випадку мигдалю, але майже всі будуть гіркими у випадку дуба. Сам цей факт загасить початковий запал будь-якого потенційного садівника — цінителя жолудів, котрий навіть позбувся білок і запасся терпінням.

Щодо полуниці та малини, тут виникає аналогічний клопіт із дроздами та іншими птахами-цінителями ягід. Римляни, скажімо, доглядали за дикими суницями на своїх городах. Але оскільки мільярди європейських дроздів випорожняли із себе насіння суниць у кожному можливому місці (зокрема й на городах римлян), полуниці й далі родили дрібними ягодами, яких хотіли дрозди, а не великими, яких хотіли люди. Лише завдяки нещодавно винайденим захисним сіткам і теплицям ми зрештою зуміли завдати поразки дроздам і довести полуницю та малину до наших стандартів.

Таким чином, ми побачили, що відмінність між велетенськими полуницями із супермаркету та дрібними суницями з лісу — лише один із прикладів різноманітних особливостей, які відрізняють культивовані рослини від їхніх дикорослих предків. Попервах ці відмінності постали із природного розмаїття самих диких рослин. Деякі з них, як-от розмаїття розміру ягід або гіркоти горіхів, легко зауважували ранні рільники. Інше розмаїття, як-от механізмів поширення насіння або його проростання, люди не зауважували аж до виникнення сучасної ботаніки. Та хоч би як стародавні збирачі добирали дикі їстівні рослини — свідомо або ні, — подальша еволюція диких рослин у культурні була попервах ненавмисним процесом. Вона неминуче витікала із нашого добирання серед особин диких видів і зі змагання серед особин на городах, яке віддавало перевагу не тим особинам, які отримували її в диісій природі.

Ось чому Дарвін свою видатну працю «Походження видів» не розпочав із розповіді про природний добір. Натомість перша частина складається з розлогої розповіді про постання наших одомашнених рослин і тварин шляхом штучного добору, який здійснювали люди. Замість того, щоб почати з обговорення ґалапаґоських птахів, які в нас зазвичай асоціюються з ним, Дарвін розпочинає книгу з розгляду того, як рільники своїми руками створювали різні сорти аґрусу! Він пише: «В творах із садівництва мені зустрічались вирази подиву перед разючою майстерністю садоводів, які зуміли дістати такі блискучі

1 ... 38 39 40 ... 167
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зброя, мікроби і сталь -», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зброя, мікроби і сталь -"